Трістрам Шенді - Лоренс Стерн
– Спробуйте разів десять кинутися на ліжко – тільки спочатку неодмінно поставте поруч на стільці дзеркало. – Який же все-таки ніс був у чужоземця: справжній чи підроблений?
Сказати вам це заздалегідь, мадам, означає зіпсувати одну з кращих повістей у християнському світі, – я маю на увазі десяту повість десятої декади, яка йде зараз же вслід за щойно розказаною.
Повість цю, – тріумфально вигукує Слокенбергій, – я приберіг як завершальну для всього мого твору, чітко усвідомлюючи, що коли я її розповім, а мій читач прочитає її до кінця, – то обом залишиться тільки закрити книгу; бо, – веде далі Слокенбергій, – я не знаю жодної повісті, яка могла б кому-небудь припасти до смаку після неї.
– Оце повість так повість!
Вона починається з першого побачення в ліонському готелі, коли Фернандес залишив чемного чужоземця вдвох зі своєю сестрою в кімнаті Юлії, й має заголовок:
Утруднення Дієго і Юлії
О небо! Яка дивна ти істота, Слокенбергію! Що за химерну картину звивини жіночого серця розгорнув ти перед нами! Ну як усе це перекласти, а тим часом, якщо наведений зразок повістей Слокенбергія і тонкої його моралі сподобається публіці, – перекласти кілька томів доведеться. – Тільки як їх перекласти нашою поважною мовою, не збагну. – В деяких місцях потрібно, здається, мати шосте почуття, щоб гідно впоратися з цим завданням. – Що, наприклад, може він мати на увазі під мерехтливою зіничністю повільної, тихої, безбарвної розмови на п’ять тонів нижчої за природний голос – тобто, як ви самі можете судити, мадам, лише трішки голоснішої за шепіт? Вимовивши ці слова, я відчув щось схоже на тремтіння струн у ділянці серця. – Мозок на нього не відгукнувся. – Адже мозок і серце часто не в ладу між собою – у мене ж було таке відчуття, неначе я розумію. – Думок у мене не було. – Не міг же, одначе, рух виникнути без причини. – Я в нерозумінні. Нічого не можу розібрати, хіба тільки, з дозволу ваших милостей, голос, в цьому випадку трохи голосніший за шепіт, змушує очі не лише наблизитися одне до одного на відстань шести дюймів – але й дивитися в зіниці – ну хіба це не небезпечно? – Уникнути цього, одначе, не можна – адже якщо дивитися вгору, в стелю, у такому разі два підборіддя неминуче зустрінуться – а якщо дивитися вниз, у поділ один одному, лоби прийдуть в безпосереднє зіткнення, яке відразу покладе край бесіді, – я маю на увазі чутливій її частині. – Решта ж, мадам, не варта того, щоб заради неї нагинатися.
Розділ ІІ
Мій батько пролежав, простягнувшись упоперек ліжка, без щонайменшого руху, начебто його звалила рука смерті, добрі півтори години, і лише після цього часу почав постукувати по підлозі носком ноги, що звісилася з ліжка; серце у дядька Тобі стало легше від цього на цілий фунт. – Через декілька моментів його ліва рука, згини пальців якої весь цей час спиралися на ручку нічного горщика, опритомніла – він засунув горщик глибше під ліжко – підвів руку, сунув її за пазуху – і видав звук гм! Мій добрий дядько Тобі з безмежним задоволенням відповів тим же; він охоче провів би через пробитий пролом декілька втішливих слів, але, не будучи, як я вже сказав, людиною красномовною і побоюючись, крім того, як би не бовкнути чого-небудь такого, що могло б погіршити і без того погане становище, не зронив ні слова і тільки лагідно сперся підборіддям на руків’я своєї милиці.
Чи тому, що вкорочене під тиском милиці обличчя дядька Тобі набуло приємнішої овальної форми, – чи людинолюбне серце дядька, коли він побачив, що брат починає випливати з безодні своїх нещасть, дало імпульс до скорочення його лицьових м’язів – і таким чином тиск на підборіддя лише посилив вираз доброзичливості – вирішувати не будемо, – а тільки батько, повернувши очі, такий приголомшений був сяйвом доброти на обличчі дядька, що всі важкі хмари його горя миттєво розсіялися.
Він перервав мовчання такими словами:
Розділ ІІІ
– Чи діставалося коли-небудь, брате Тобі, – вигукнув батько, підвівшись на лікті й перевертаючись на інший бік, обличчям до дядька Тобі, який як і раніше сидів на старому, оббитому бахромою кріслі, спершись підборіддям на милицю, – чи діставалося коли-небудь бідолашному нещасливцеві, брате Тобі, – вигукнув батько, – стільки ударів? – Найбільше ударів, наскільки мені доводилося бачити, – мовив дядько Тобі (смикаючи дзвоник біля узголів’я ліжка, щоб викликати Тріма), – дісталося одному гренадерові, здається, з полку Макая.
Коли б усадив дядько Тобі йому кулю в серце, й тоді батько не так несподівано повалився б носом у ковдру.
– Боже! – вигукнув дядько Тобі.
Розділ ІV
– Адже це з полку Макая, – запитав дядько Тобі, – був той бідолаха гренадер, якого так нещадно відшмагали в Брюгге за дукати? – Господи Ісусе! він був не винен! – вигукнув Трім із глибоким зітханням. – І його били, з дозволу вашої милості, мало не до смерті. – Краще б уже його відразу розстріляли, як він просив, бідолаха б вирушив просто на небо, адже він був зовсім не винен, от як ваша милість. – Спасибі тобі, Тріме, – сказав дядько Тобі. – Коли тільки подумаю, – вів далі Трім, – про його нещастя та про нещастя бідолашного мого брата Тома, – адже ми троє були шкільними товаришами, – я плачу, як боягуз. – Сльози не доводять боягузтва, Тріме. – Я й сам часто їх проливаю, – вигукнув дядько Тобі. – Я це знаю, ваша милість, – відповів Трім, – тому мені й не соромно плакати. – Але подумати тільки, з дозволу вашої милості, – продовжував Трім, і сльози навернулись у нього на очах, – подумати тільки: два отакі славні хлопці з на що вже гарячими та чесними серцями, чесніших за яких Господь Бог не міг би створити, – сини чесних людей, що безстрашно подалися шукати по світу щастя, – потрапили в таку біду! – Бідолашний Том! зазнати жорстоких тортур ні за що – тільки за одруження із вдовою єврея, що торгувала ковбасою, – чесний Дік Джонсон! бути битим мало не до смерті за дукати, засунуті кимось у його ранець! – О! – це такі нещастя, –
