Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

І допоки не знайшла в собі сили, щоб виказати істинні почуття, воліла не обертатися до Шевченка. Вона врятувала його й тепер мала просити прощення і в бога Тенгрі, і в Аллаха за загублені нею душі. Вона знала, що Аллах і Тенгрі її простять. Але ні вони, ні родичі й усі її одноплемінники не забудуть, як вона ставала перед Тарасом на коліна, як оголювала волосся, даруючи йому квітку своєї краси. А вона ніколи не забуде, як танцювала йому танець і співала про совину пір’їну, що злетіла з її тюбетейки. А він тоту пір’їнку так і не підняв. Він поїде, залишить її, а на неї чекає два шляхи: або піти заміж за нелюбого, старого й багатого, або стати під руку Іси і Досана й загинути в бою з іновірцями. Попервах, після знайомства з Шевченком, вона ним так була захоплена, що вирішила, якщо він її не візьме за дружину, то вона стане воїном. Тому й не жаліла себе. Та коли Тарас обрав свій шлях і тепер, сидячи на камінному ложі й задивляючись у морську даль, змучений сумлінням, спитав:

— А ти?.. Може, поїдеш зі мною? — Кизтумас передумала.

Таке запитання було більш схожим на відмову, ніж на освічення в коханні. Та Катя не образилася. Він завжди був для неї тим, хто ходив по краю життя і закликав усіх до свободи, хоч сам був невільним. І вона стала переконувати, що ніколи не любила його, а лише жаліла… І від тієї омани на душі їй посвітлішало.

Їй навіть вроїлося, що вся її незаймана краса й жіноча сила дістануться хоч і старому, але не менш мудрому і величавому, ніж Шевченко. І вона вже бачила, як ходить перед ним рівно, високо тримаючи голову, і як її алка і тим більше оніржиєк не гойдаються в неї на грудях, не дзвенять бубонцями, кільцями і трубочками. І кожен казах буде бачити, яка вона витримана, врівноважена, вірна, а значить — красива. А в її судженого не виникне жодного сумніву, що вона гідна стати йому за дружину…

І дівчина набралася відваги й повернула до Шевченка кругле, повне світлої усмішки лице, легенько колихнула дорогоцінними оберегами на грудях і промовила:

— Жаным-ай…[112] За мене не переживай… Я всігда буду рядом… як повітря… — піднесла до вуст підпалену віть адраспану і хукнула на нього. Суха бадилина зажевріла. Іскри розлетілися в студенім підземеллі, закручуючи у вихор попіл паперових смужок і давно промовлених слів…

…Сірі клуби пилу відступали в глиб пустелі, відкриваючи високу підковоподібну гору, що зносилася на білосніжних колонах крейдяних порід у небо метрів на двісті.

Уздовж цих колон мчало троє вершників: Косарєв, Нікольський і писар Пєтров. Капітан Косарєв із подряпинами від пазурів беркута на лобі та шиї, що додавали його персоні ще більшої лиховісності, під’їхав на чолі своєї дуелянтської команди до гірської стежки, яка вела на верх плато. Стежка була всіяна гострими дикими каменями, і Галюцина відмовлялася по них іти. Капітан різко осадив кобилу, спішився й задивився вгору на окраєць плоскогір’я. Там, на найвищій точці гребеня, виднілися силуети Ускова та Мостовського.

— Вот ведь! И как они туда взобрались? Здесь же одни острые камни кругом! — злостував Косарєв, тягнучи за собою Галюцину, котра іржала, форкала й упиралася всіма чотирма копитами.

— У нас не комендант, а Чингачгук какой-то, — єхидствував Нікольський не напоказ, а більше щоб себе підбадьорити. Його трусило чи то від вранішнього холоду, чи з переляку. Він теж спішився й теліжився за капітаном.

— Из запорожских козаков — вот и оригинальничает, — приєднався до них писар Пєтров, що тягнув на своїй коняці дуельні пістолети й розкладні мари для пораненого чи вбитого.

— Что ему ещё остаётся, бедняге, при такой свободолюбивой жене! — не вгаваючи, злостиво кпинив Нікольський.

— К чему треплетесь, Сергей Родионыч?! Не начали б вы про Ускову балясы на ужине точить, я бы сейчас командовал полубатальоном и сражался с Исой и Досаном, а не тащился бы спозаранку дуэлянствовать на Богом забытую гору.

Лікар надувся і сказав:

— Вы меня второй день ругаете! И я уже второй день прошу у вас прощения.

— Да из-за вашей глупости у нас теперь чуть ли не война с адайцами! И уже двенадцать солдат ими в боях за Шевченку постреляно!

— Ещё раз простите, Бога ради! — зітхнув Нікольський і, щоб не потрапляти під гарячу Косарєвську руку, відстав від нього.

У підзорну трубу Усков добре бачив капітана з лікарем і секундантом Пєтровим. Однак його увагу цього ранку більше привертала неймовірна краса й суперечливість світу. З боку пустелі до підковоподібного плато підходили гористі утворення, схожі на гігантські конуси, розташовані один від одного на відстані кількасот метрів.

З боку моря ближче до берега догорав спалений солдатами аул. Морем ковзали вітрильники рибалок, що полювали на тюленів.

У небі, прориваючи золотисту опару, білими стрілами пролітали пелікани.

У напрямку півночі вже гасали невтомні табуни джейранів і муфлонів. На скелі поруч застиг тигр, вичікуючи лань. А далеко на обрії Великим Шовковим шляхом повз нескінченною вервицею купецький караван із Хіви.

Група наїзників на чолі з Косарєвим вийшла стежкою на смугу сірої трави, що