Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

Агата байдужно:

— Да.

— Я не знаю, жив ли Шевченко, потому что был в Шакпак-Ата и в городе мёртвых… И там я его не нашёл… Косарева не видел. Видел Обрядина. Он говорит, что в аулах его искали… Но адайцы нас оттуда погнали. Вони ж іще жодної війни не програли. І Косарєв наказав усю залогу підняти на пошуки Шевченка.

— А где он может быть? — спитала Агата.

— Не знаю.

Ускова таки підійшла до чоловіка.

— Вы хотите, чтобы я стала перед вами на колени…

— Зачем же? Мне вас отсюда хорошо видно, — усміхнувся Іраклій з долоні.

— Вы шутите, потому что не хотите говорить о главном!

— Да, я не хочу говорить со своей женой о её любимом человеке. Разве это непонятно?

За вікном пройшла чергова колона солдатів. Її вів писар Пєтров, який погано їздив на коні. Через те тварина шугалася з боку в бік. І врешті причвалала до будинку коменданта й заіржала під вікнами вітальні.

Прочуваючи біду, Агата опустилася перед чоловіком на коліна. Усков зірвався з стільця, підвів її.

Уперше за багато років Іраклій бачив дружину без напускної міни. Вона перед ним не крилася. Муки й зачаєні страждання читалися на її лиці. І вона не уникала його погляду. Все, що терзало її, що вона любила і що ненавиділа, все переливалося в нього. І вона, дивлячись на його неголеність і шрами, на скуті вилиці, на гострий ніс, на вуста, що посмикувалися кутиками, відчувала те саме.

Блиски смолоскипів рясніли іскрами в їхніх очах. І шум копит, брязкіт зброї, крики пугача, блідість утомленого місяця, бездумність жорстокості, марність сподівань — усе відходило далеко, на другий план, у безвість мороку.

Й Іраклій проказав жінці слова, неначе говорив їх собі. А вона відповідала йому так само. Їхні фрази зливалися, неначе вони думали одночасно ту саму думу, проживали те саме почуття.

— Я был в Шакпак-Ата, чтобы спросить мудреца, жить ли нам дальше вместе…

— И вы поехали к мудрецу с сотней своих казаков, чтоб задать один-единственный вопрос о любви?..

— И я услышал его ответ…

— И он сказал вам, что я его люблю?..

Тут Іраклій від болю і нестями голосно задихав. Йому бракувало повітря, і він ухоплював її віддих і проводив шорсткими долонями по її розпущених косах.

— Да, люблю, — відказала вона, чесно й віддано дивлячись на свого чоловіка. — И вы можете убить меня, но не его, — провадила далі вона. — Он ничего для этого не делал.

Його відпустило. Серце стишувало свій бій. Й Іраклій спромігся говорити далі. І вони знову заговорили одне до одного разом:

— Мудрец сказал, что любящее сердце не может убить! И я спросил… себя… могу ли убить я?.. Нет, не смогу…

— И я вам говорю от всего сердца, что я люблю его… Но не так, как вас… — І Агата взяла Іраклія за підборіддя й відвела його лице від свого, щоб чоловік побачив усю її щирість і повірив їй. — Он красив в своём стремлении к прекрасному… Но одновременно и отвратителен… Но без таких, как он… — Жінка припала чолом до чоловікових вуст і заговорила тихо, ніжно шепочучи: — Без таких, как он, мы не понимаем мира… Так что же в этом такого, чтоб сострадать такому человеку?.. — Й Агата зашепотіла чоловікові в губи, пестячи їх своїми: — Ведь это вы не подарили мне ни одной прогулки под луной… ни одного поцелуя украдкой…

Іраклій зітхнув, журячись, бо все, що вона казала, було саме так. І він так само любив цього шаленця Шевченка, котрий скрізь встромлявся зі своєю правдою, не шкодував ні себе, ні інших, любив тільки красиве і жив тільки заради цього… Хіба це можливо? Хіба може жити людина лише заради правди і краси?.. А служіння, а обов’язок, а кар’єра, а діти?.. Та Іраклій усвідомлював, що дружина права… І що вона справді не любить Шевченка, як чоловіка. Вона любить його, як образ, як творця, як вигадника світу, як того, що мучиться між владою і простолюддям…

І дружина просміхнулася його помислам, узяла й тицьнула кулаком йому в груди і сказала, вже жартуючи:

— А у вас есть только ваша капуста!

— Капуста! — усміхнувся і собі Усков, а тоді глянув на жінку, немовби знову перевіряв її, і проказав: — Мне мудрец сказал говорить вам только правду!..

— Так говорите! — вихопилося нестримне прохання.

— В одном вы ошибаетесь.

— В чем? — ще більше розтривожилася Ускова.

— А правда в том… — і тут ноги Іраклію самі підломилися і він знеможено сів на стілець, — что эта капуста й огірки такі ж мої, як і його… Він їх сіяв, а я тільки поливаю…

Агаті враз стало тепло на душі. Чоловік взяв її за руку й поволеньки всадовив до себе на коліна.

Остання