Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

— Я предупреждал командира корпуса графа Перовского, что Ускова пора менять! — відсапувався Косарєв, проклинаючи подумки неслухняну Галюцину.

— Сегодня и поменяем, — важко дихаючи, підтвердив Пєтров.

Капітан сплюнув і попер далі.

Про що вони говорили далі, Іраклій волів не розбиратися. Із супротивного боку плоскогір’я, з-за конусоподібних скель якраз вискочив загін із кількох десятків адайців з Ісою на чолі. Вони під’їхали до схилу, що видирався на півковоподібне плато з протилежного боку від тієї стежки, якою підіймалися офіцери, і закрутилися на конях, як змії. Усков показав батиру Ісі рукою, щоб той ховався і чекав. Іса відповів жестом, що розуміє коменданта. Його помічник свиснув, і повстанці миттю розвернули коней і зникли за скелями.

— Ну от! Іса вже тут, і він нас не підведе, — сказав Усков.

— А що йому? Як ви не вб’єте Косарєва, то він уб’є нас! Іса завжди залишиться у виграші, — у воєнних справах Мацей був дуже конкретним, і хоробрість він розумів, як мудрий розрахунок.

— Ви ще можете відмовитися, — стримано запропонував Усков.

Мостовський не відповів. Під’їхав ближче до провалля. Подивився вниз. За каменем відразу біля копит його коня чипів, скручуючись у кільця, чорний щитомордник. Мацей смикнув за віжки, і схарапуджений кінь, метляючи мордою, відступив і від краю урвища, і від змії.

Усков, не криючись, стежив за роздумуваннями свого секунданта. І Мостовський геть не скидався на задоволеного з того, що на них мало б чекати сьогодні. Він, не вагаючись, ризикнув би життям заради Шевченка, але його брав сумнів, чи спрацює вигаданий Усковим план.

— I myślicie, że Kosariew powstrzyma dane wam słowo?[113]

— Na pewno… Бо він своє слово дасть привселюдно. І він так чи сяк, а все ж таки офіцер…

Мостовський і собі поглянув у той бік плато, де гірською стежкою підіймалися Косарєв, Нікольський і Пєтров. Вони здавалися дрібними мурахами в крутовисній прогалині.

— Усе скінчиться, якщо подам Косарєву руку, — провадив далі своєї Усков.

— А як не подасте? — вагався Мацей.

— То все скінчиться… для мене і Косарєва. Я попросив Ісу не жаліти на нас стріл і набоїв. Ну, а у вас — завжди залишиться вибір. Ви встигнете спуститися тією стежкою, якою зараз підіймається Косарєв із командою.

— Згода, — Мостовський віддав Ускову честь і зауважив: — Але то єсть мій вибір! Jeżeli Kosariew wam nie podda się, to ja nie poddam się Isie![114] — Він підострожив коня і подався вскач плоскогір’ям до того місця, куди виходила стежка, якою дерлися на гору Косарєв, Пєтров і Нікольський.

З-під копита Мацеєвого коня вискочив камінь і, кілька разів вдаряючись об стіни вузького проходу, упав перед капітаном. Галюцина зворохобилась, хоркаючи ніздрями. Щоб заспокоїти, капітан смикнув її за вудила, аж кров потекла із зявища, й забідкався сам до себе:

— И зачем я только тебя у Мешкова выиграл? Один убыток — не лошадь, — а потім обернувся до Нікольського і Пєтрова, що ледве вилазили за ним на гору, й сердито закричав:

— Вам оттуда не видно, чем они там занимаются?

— Никак нет! — задер і собі голову Пєтров, приставляючи підзорну трубу.

— Господин капитан, и чего вы согласились на его предложение назначить дуель у шайтана на куличках? Что, нельзя было под фортом его прикончить? — приндився, мокрий від поту, Нікольський і поклав до рота грудку цукру, яку був взяв із собою для заохочування коня.

За секунду там, де стежка виходила на плоскогір’я, показався на коні Мостовський. Він мав насторожений вигляд, а білий вихор волосся ще дужче підкреслював його гострий позирк.

— Здравия желаю, господа офицеры! — козирнув він. — Мы вас тут заждались. И прежде чем начать, я бы хотел проверить дуэльные пистолеты.

— Да, конечно… Они у меня, — важко дихаючи, відгукнувся писар, який теліпався останнім. Він приторочив свого коня до каменюки й поспішив із дуельною скринькою на гору до Мостовського.

— Как вы сюда на лошадях взобрались? Тут везде острые камни одни. Лошадь ногу поранит, и что потом — в расход её? — злостився, відхекуючись, Косарєв. Опинившись на плато, він тільки зараз усвідомив, що стрілятися вони будуть на вузькому й довгому верхові, з якого було лише два спуски: один — той, яким вони піднялися, а другий метрів за триста — більш положистий, у кінці якого в долині виднілися скелі конічної форми.

Поки Косарєв здійснював рекогносцирування, Нікольський і Пєтров підтяглися на самий верх. Замучені довгим підйомом, вони й не помітили, як Мацей заїхав їм за спину, загородив конем стежку, якою вони підіймалися, і несподівано наставив пістолет. Заскочений таким фортелем, Косарєв закрутився, як муха в окропі.

— Назад дороги нет! — рішуче скомандував