Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

стрілу, що роздерла шкіру на ребрах. Бік Нікольського заплив кров’ю. Пєтров підбіг до лікаря, допоміг йому витягти стрілу з мундира. Обидва страшенно метушилися і репетували. Пєтров злякався ще більше й почухрав знову в напрямку Мостовського.

Мацею здалося, що Пєтров намірився втекти, і він, не замислюючись, вистрілив у нього. Куля зачепила писарю стегно.

Пєтров впав і занімів від жаху.

Кулі й стріли літали, як бджолиний рій. І Косарєв, що не зважувався, як Усков, підійти на край плато й підставити себе під постріли повстанців, застогнав від невмолимої гордині та врешті, переборюючи страх, приступив і став поряд з комендантом. Він так само склав руки на грудях і гордо позирав на завзятих адайців. А тоді змахнув шаблею і поплескав тильним боком Ускова по плечу.

— Майор! Я готов погибнуть, но в честном бою! Защищайтесь! — скрикнув і завдав удару.

Комендант хвацько відбив його шаблю, перекрутив її, вибиваючи з капітанових рук, і жбурнув у прірву.

Стріла адайця втрапила Ускову в праве плече. Усков продовжив стояти непохитно. Зламав стрілу лівою рукою і витягнув навершя з тильного боку плеча. Роздивився — кров одразу не зсілася.

— Неотруйна! — посміхнувся з безумною завзятістю майор і двома випадами відтиснув Косарєва до краю провалля. Потім схопив за руку й кинув його на каміння. Капітан тільки зойкнув. А Усков, відмахуючись від стріл, притискав шаблею Косарєва до землі. Два постріли з карамультуків вдарили в скелю, якраз поряд із капітаном. Вони обпалили йому лице, закидали піском очі. І капітан не здержавсь і дав слабину.

— Хорошо-хорошо! Ваша взяла! Я тоже извинюсь перед Агафьей Емельяновной! — здався Косарєв.

— Этого мало! — сказав Усков.

— Чего мало? — капітан глянув униз ущелини й побачив на крутому схилі ще більше повстанців у шкіряних перев’язах на головах.

— Мало извинений. Вы отпустите Шевченко!

Набій із карамультука збив з Косарєва картуза. Він на секунду-дві оглух і, як почув ревище бою, перепитав, не второпавши:

— Отпущу кого?

— Шевченко, — сказав Усков і приклав вістря шаблі йому до шиї.

Капітан захарчав. З-під гостряка потекла цівка крові.

— Дался тебе этот пиит! Сгноили бы его и всё тут!

— Если б адайцы не стреляли на дальность вверх, нас бы уже не было… А так приходиться ещё мучиться с вами. Отпустите Шевченко.

Косарєв застогнав і розчепірив у безсилому плачі рота.

— Приказ об увольнении Шевченко у вас?

— У Пєтрова… — прошелестів білими від страху губами.

— Напишите рапорт и отпустите Шевченко.

— Хорошо! — затремтів всім тілом Косарєв і нарешті таки поступився й сказав: — Отпущу!

Усков зазирнув йому в очі.

— Слово офицера? — перепитав комендант.

— Да, — потвердив капітан.

І комендант подав йому руку.

Іса побачив, як на верху плато на фоні неба комендант потиснув руку Косарєву і гукнув своєму помічнику:

— Досанның уақыты келді! Шығарайық![122]

Джигіт пронизливо свиснув, покрутив пальцем над головою своїм, щоб відступали. Повстанці перестали галайкати, хутко збігли зі схилу, позаплигували на коней і помчали лавиною з плато, розсипаючись, наче пилова буря, поміж гострякуватих скель.

Шевченко змерз на бурульку. Він сидів посеред широченного крижаного плеса Дніпра. Праворуч — старичні рукави й заплави, ліворуч — Хрещатик Росі, що впадає в річище нижче Родня[123]. І більше нікого — ні звіра в полі, ні птаха в небі. «Може, це смерть?» — подумав він. І відразу збагнув, що ні, бо в руці тримав свій вітровказ, зроблений із бляшанки з червоними літерами «САРДИ». Фарби, пензлі, італійський олівець, малярське вугілля, намальовані й ненамальовані ескізи та сепії холодний вітрюган розкидав довкола по кризі. Розмальовані аркуші від дуйного вітриська розліталися плесом Дніпра, неначе тікали від нього. А на них же було намальоване все його життя. Там, у тих шкіцах, сепіях, акварелях, офортах, відбитки всього того, що не встиг долюбити або забув. Хто їх тепер йому нагадає? Хто їх поверне?

І Тарас кинувся їх збирати. Віхола крутила ним, залазила льодяними скалками в очі, вистуджувала душу. Ось їх, тих куснів паперу, дедалі більше в його руках. Він встромляє їх у свою художницьку сумку, запихає в пазуху, скручує в згортки. Он на одному його дід Іван, а тут — дід Яким. Це він он там стоїть на Княжій Горі й молиться до неба. Діди його часто їздили сюди помолитися на Рóдовому капищі предкам. Ось мама його Катерина. Ні, це не мама! Це інша Катерина! Чи Оксана? Він її наче любив?! То було його перше кохання… Він