Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

На ґанок будинку коменданта вибіг Косарєв і відразу стрельнув Шевченкові в спину. Куля не влучила. Тільки роздерла червоний Катин серпанок.

Беркут каменем полетів униз. Упав на Косарєва, вискаючи і б’ючи капітана крильми, рвучи пазурами йому лице, довбучи дзьобом лоба. Чарц, Пєтров, Мєшков і всі, хто наспів за Косарєвим, заходилися відганяти беркута. Обрядін вихопив шаблю і вже замахнувся, щоб відрубати крило. Та беркут почув Катин свист і майнув вихором у небо.

Вартові на брамі, переполохані пострілами, метнулися закривати ворота.

Катя щосили чавила коневі в пахвини. І він летів, ледве торкаючись копитами землі.

Спершу тихо, потім дедалі гучніше забелемкали, калатаючи, дзвони церкви Петра і Павла. Завалували собаки. Верблюд біля паперті зайшовся диким ревом.

З висоти польоту беркута було видно, як підняті сигналом тривоги солдати й офіцери драпцюють і скачуть у бік в’їзної брами, у напрямку якої мчить на коні Катя з Шевченком. Поряд із ними нісся рудий пес.

Він вибіг уперед і кинувся на вартових, що зачиняли браму. Це затримало їх.

І кінь із Катею і Шевченком прослизнув у щілину незачинених воріт.

Беркут пронизливо вискнув і піднісся вгору, стрімко набираючи висоту, аж вітер засвистів у його пір’ї.

Унизу під ним коливалося безмежжям променисте смарагдове море, нескінченний обрис крутого берега і кілька дрібних рісочок людей серед двох клубів пилу: одні тікали — інші намагалися наздогнати…

…У вітальні темно. За вікном лискучий серп місяця прошивав білим сяйвом плац.

Під опудалом кабана, що висів між вікнами на стіні сиділа в забутті Ускова. Очі заплющені. Повіки здригаються від команд офіцерів, що доносилися з плацу. Чорними тінями у бойових строях одна за одною сунуть за вікнами колони солдатів. Вони вже не тягнуть носок, а розвалькувато загрібають ногами, як сновиди, що перебрідають із фортеці в ніч, у пустелю.

Попереду колони підпоручник Обрядін. Витягнув із піхов шаблю, показав нею вперед, наче закликав до бою, обернувся до солдатів, щось чітко промовив — і колона запалила смолоскипи та пришвидшила крок. Плац залився мінливим світлом вогню. Цей посвіт проникав у будинок коменданта химерними тінями коней, вершників і служивих із рушницями напереваги.

— Еть-двє! Еть-двє! — тільки чулося крізь вікна. І повіки Агати тремтіли. І душа захлиналася від горя. Вона докоряла собі, що все, що відбулося на тій вечері з Шевченком, трапилося через неї. І значною мірою мала слушність. І зараз, не спавши вже понад добу, вона чекала жахливу звістку про те, що Тараса вбито.

Вхідні двері рипнули, і до зали зайшов її чоловік. Весь у пилюці, втомлений, він, обережно ступаючи, щоб не скрипіли мостини, пройшов через залу і сів тихо біля столу. Відчепив шаблю. І так само, з оглядом на дружину, поклав її на підлогу, про всяк випадок, щоб не впала з бильця стільця. Відкинувся на спинку. І вже майже заснув, як раптом згадав, що на ньому офіцерський картуз. Зняв і його. А як клав на стола, то побачив коло себе Агату.

— Ложитесь спать, Агафья Емельяновна… Вы не спите уже вторые сутки…

Ускова дивилася на чоловіка, пронизуючи його наскрізь чорними неспокійними очима. У них вчувався фатум і приреченість, чого так боявся Усков і що водночас його до неї вабило. За її фатальністю він вчував своє майбутнє.

Агаті щось відкрилося в ньому, в його змореності й беззахисності. І вона відступила й сіла з іншого боку столу. Вчепилася в білий обрус. І якийсь мент трималася за нього, а потім відпустила, кинула безсило руки вздовж тулуба і сказала:

— Вы ведь тоже в форме. И тоже не спите. Всё ищете Шевченко?

— Нет. Не ищу и не искал, — відповів комендант.

— А где вы были эти двое суток? И кто сказал вам, что я не сплю?

— Горничная сказала… А был я… — і Усков не договорив.

Агата раптом різко встала, наче щось відчула, і запитала тихо й очужіло:

— Вы убили его?

На її очах забриніли сльози. У відблисках однієї-єдиної свічі, що тьмаво осявала залу, обличчя чоловіка видалося їй сірим, суворим і затятим.

І вона повторила ті самі слова, тільки без питання:

— Вы убили его.

Усков не мав сил пояснювати протилежне. Він страшенно втомився і мріяв про сон. Але бачити дружину розплаканою він теж не міг. І, щоб якось її розрадити і самому не заснути, він упер лікоть у стільницю, на долоню вмостив потилицю і сказав, дивлячись на Агату знизу вгору:

— Если я скажу, что нет — вы не поверите… Если скажу, где был и что делал, вы тоже не поверите.

Ускова зробила крок-два і завмерла.

Іраклій наважився поглянути на неї, але голови не підняв. Вона лежала на долоні, як велике яйце. Змучені безсонням очі прозирали її наскрізь.

— Скажите, вы мне ещё жена?