Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

Господи, що я кажу?! Яка людина?! Fantome d’opera! Привид моєї вічної опери-комедії! Радше, моя про-буд-же-на совість… А мені просто здається, що то ти зі мною ведеш бесіди… Спасибі й за це, коли на більше не заслужила. Хоча ти, Лоро, здається, переконана, що мені гріх на Бога нарікати, бо ускладнення після такого «обширного» інсульту бувають набагато важчими, але мене — Бог милував.

Так, ти маєш рацію, Лоро, Бог — милосердний, от тільки люди жорстокі: забули поховати…

Як це: «не жартуй так жорстоко»? А хіба не ти колись пожартувала: «Смерть — сестра моєї самотності»? Я теж не могла тридцять років тому зрозуміти іронію цієї фрази. Ти її зронила, усміхаючись, тихо, як сльозу, а вона каменем упала на мою душу і ніяк не можу скинути її, забути… збутися…

Але чому тільки тепер, в кінці життя, збагнула весь трагізм кривди і правди твоєї фрази? Адже з колиски була смертельно одинока… одинока у чорториї боротьби за себе… за себе!.. За себе! Жодного друга, лиш соратники і вороги. Навіть у рідній хаті — соратники, сковані одним ланцюгом кровної спорідненості!.. Тільки соратники…

Ще донедавна мене влаштовувало, ба навіть збуджувало шалене метання на бруствері окопу під перехресним вогнем чужих і… своїх. О, скільки їх було, ближніх, що стріляли в спину тишком-нишком!.. Але це було — життя! А тепер… тільки імітація… Той, як ти кажеш, фавор чи кураж: подриґалась трохи, пошарпалась, і знову — пустка, і нудьга безпросвітна, і водночас, ця пекуча мука — бажання писати… Писати!!!

— Так пиши… через муку… через «не можу»…

— Не можу. От, здається, вже й ніби знову все стало в державі на свої місця, а я все одно лежу на дні окопу, в холодній калабані протверезіння, в снігах прозріння, на полі брані, після бою… і питаю себе — за що? Знамена потоптані, ідеали зґвалтовані, мої висоти провалилися свинськими ямами, а я… ясна королева — перетворилася на каліку-недоріку… Так, не перебивай мене! Звичайно — МОЇ знамена і мої ідеали! Але світ не став від того кращим! Він, як і вчора: підступний, безжальний, безлюдний… А ти: «фавор!»

От ми, сестро моєї самотності, й дійшли, нарешті, істини. Я часто думаю: невже, невже ти, Лоро, осягнула жахливу марноту марнот цього світу ще тоді, коли я, темна, втішалася нею? Осягнула і пішла… І так роблять, так чинять генії… Так, Лоро, ти була, всіляка… Я ж завжди та сама — сіра пересічність, агресивна бездарність, якою навіть смерть гордує…

— Смерть ніким не гордує. Просто — кожному свій час. То тільки живі думають, що вона буває передчасною, чи навпаки… Твій час ще триває — не марнуй його…

— Боже-Боже… Збожеволіти можна — як це не марнуй?! Ах, пробач! Це ти так мене провокуєш! Знову витягаєш за вуха з багна, з лайна і змушуєш, змушуєш вставати і — метушитись! Фавор! Я — у фаворі! А ти не подумала, що вся ця суєта піарна, увесь цей лемент, який я зчиняю довкола себе, ради тебе, Лоро! Прошу тебе, не відвертайся! І не смійся… Правда, от хрест святий, правда, що тепер, ну, принаймні від нині, моє життя осяяне благородною метою — перевидати НАШ роман, а заодно, як я зрозуміла, і всі твої твори. Чудово! Спасибі, що нагадала про обітницю, яку я дала тобі на твоїй кухні в той день, коли тебе знайшли мертвою…

Пригадуєш це гасло? Коли це було? Тридцять… сорок років тому? Цілу вічність? Притому, в іншій державі… Тоді я була інша. Рукописи?… Рукописи… Я не зрозуміла, про які рукописи ти, Лоро, мені триндичиш?! Коли про свої, то їх усі, здається, забрала комісія зі спадщини… Авжеж! У той самий день, коли… ти… коли ЦЕ сталося з тобою… Не хочу навіть згадувати! Я тоді такий жах пережила, коли сповістили…

Ну от! Знову повертаюся подумки у ті дні… Майже вибігаю по сходах на твій п’ятий поверх. Торкаю двері у твою вбогу квартирку: вони незамкнені. З острахом переступаю поріг. Вікна — навстіж! Але все одно дух смерті не вивітрився! Відчинений балкон — як двері в потойбіччя. Пронизливі протяги шелестять газетами, паперами, якими встелена підлога в коридорчику і кухні. З кімнати долітають чоловічі голоси. Перше враження: як після погрому. Перша думка: обшук. Але — ні. Свої — письменники, хоч мало мені відомі. Комісія зі спадщини. Твоєї. Так зосереджено риються в архівах, що не помічають мене. Тепер я розумію — вони щось шукали. Але — що? Заборонену літературу, чи може твою, Лоро, крамольну писанину, бо хтозна, що ти могла з відчаю написати?! Чи, може, як і я, компромат?! Пригадуєш, як ти обмовилась, ніби у всіх твоїх нещастях винен Янус Многоликий. Нібито мстить тобі за те, що відмовилась написати про нього хвалебну статтю. Я здивувалася: чому відмовилась? Не поганий же письменник!

Для мене насправді була незрозумілою твоя відмова. На ту пору Янус саме робив стрімку літературну кар’єру. Хоч як дико звучить нині цей оксюморон, але тоді це означало: щорічне видання книжок, премії, керівні посади у Спілці, в Літфонді, журналах і видавництвах. Тож чому б не допомогти чоловікові, який, пробившись, можливо, й тобі допоможе? Рука ж руку миє!

— А от я не хочу його рук відмивати… Рука не піднімається. На совісті цього палкого сексота стільки загублених душ, що горіти йому в пеклі і не згоріти!

— Звідки ти знаєш?! — вдаю, що здивована.

— Знаю! — зойкнула Лора й осіклась. Зрозуміла, що сказала зайве, хоча я й без того здогадувалася про твої, Лоро, зв’язки з дисидентами. І не розуміла, на біса вони тобі здалися, ті… хворі люди! Бо справді треба бути слабим на голову, щоби щось там булькати чи «возбухати» проти держави, з такою могутньою службою безпеки, розвиненою мережею самовідданих інформаторів! Але, чесне слово, я не стукала на тебе, Лоро. Це було негідне і мого статусу, і людської гідності! Тепер, склавши все до купи, думаю, що то робили не тільки януси лучезарні, а