Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

птиць вищого польоту і пілотажу, аніж я була, — Катерину Фурцеву, Галину Брежнєву, серце тенькає у п’ятах: цікаво, у яких спецфондах припадають пилом «кіношедеври» про мене?.. А я ж про це тоді знала! Це тобі, вибач, можна було на своєму літературному… поприщі хандрити, пити… Я ж змушена була бути святішою за Папу Римського! От хто був жертвою комуно-більшовицького режиму, мучеником за ідею — так це я! От кому Героя України треба дати! За чесність. Порядність. Незламність духу… Так, уяви собі, на тлі нинішнього розгулу свободи, поряд з героями і героїнями нашого часу, які не тільки не соромляться вивертати перед людські очі свою брудну білизну, а й власні смердючі тельбухи, і вважають це нормою, я таки свята! А народ — що?! Ти питаєш про народ? Лоро, ти у своєму репертуарі! А що — народ? Мабуть, вчиться жити за новим моральним кодексом будівника капіталізму…

Вибач, Лоро, за безтактність, але добре, що ти вчасно вмерла. Бо якби не вмерла, то на таке дивлячись, шість би інсультів мала з твоїм характером. Клянусь, якщо вже в душі толерантної, як вона каже сама про себе, Хаврони закипає час від часу благородним гнівом папа-фронтовик, то ти би точно вмерла. Або, як і личить Жанні д’Арк, очолила б повстанську армію, не дай Боже!.. А може, і варто було б…

Ти бачила, на що вони перетворили святий, принаймні, для нашого покоління, Храм літератури? У бордель! Що вже я на своїм віку надивилася на агресивних графоманів та бездарних наложниць класиків радянської літератури, але таких «звєздонутих» нахаб, які правлять оргії у святая святих, не лиш я — світ не бачив! Верховодить ними якась хитра молодичка, що, як повідомила мені наша з тобою подруга Зоя Хавроненко, за своє відносно коротке творче життя встигла побувати не лиш під «класиками», а й під вождями десяти партій нового типу, почавши, звісно, в юності з комсомолу і компартії, ощасливила націоналістів, есдеків, лівих і правих, центристів і лібералів, за що була одноголосно удостоєна звання найбільшої патріотки і «Шевченка в спідниці». Ти таке чула?! Бідний Шевченко! Мало йому було кожуха, шапки-бирки і Ликери…

От бачиш, Лоро, які зараз в моді? В пошані. На видноті! Для них література, як секс: «приятное времяпровождение»… А для тебе — була справою честі, та де — усього життя! Ти вся палала на кострищі Слова!.. І згоріла! І мене штовхала у те пекло! І досі штовхаєш… Пробач… знаю! Інакше не могла. Шевченко не дозволяв, той, що сидів у твоїй повстанській душі! Знаю: ти й мене повернула з того світу, скупавши у водах Лети, не просто так, а з особливою місією. Історичною! Атож! Щоб я перевидала без купюр і цензурних правок твій… вибачай, МІЙ… роман «Криваві заграви»! Щоби, так би мовити, звільнила від брехні своє ім’я і твою совість! Хіба не так?

О, як я тебе, сестро моєї самотності, розумію! Цікаво, що робить зі своїми безсмертними творами минулих років, наприклад, твій друг Янус Многоликий, де, що не слово, то хвала рідній комуністичній партії і прокльон буржуазним націоналістам, або коханий Полятицький, де, що не абзац, то політичний донос на талановитішого колегу?! Спалили чи причепили в туалеті — перечитувати на сон грядущий? Та менше з тими хамелеонами! Але справді жах охоплює, коли подумаєш, скільки вас там, на небесі, колишніх класиків, творців, геніїв, знівечених, куплених і проданих тими, котрі сьогодні віддали б царствіє небесне, аби лиш переписати СЕБЕ заново, начисто, на біло! Як же ж, певно, мучаться їх душечки, пурхаючи поміж нас, живих, знаючи, що приречене новим часом на забуття їх нещире, нечесне слово! Як гірко їм, певно, за розтрачений талант… Пропаща сила!.. Бідна література!.. Нещасна земля, нещасний народ, генії якого, пророки якого не мають спокою і на тому світі!.. І нема кому їх порятувати, повернути втрачене ім’я. Правда, читала в «Літературній Україні», що в когось там із сучасних письменників виникла ідея адаптувати твори класиків до теперішніх духовних запитів суспільства, але його затюкали, закричали, мов, «на класиків руку підняв»!.. І ніхто не подумав, що для багатьох давно забутих покійників та затія могла би бути щасливим поверненням у духовну ноосферу… Та й самі ті, класики, там, у задзеркаллі, не рипнулись! А ти — мудра! Зметикувала… Я ж то думаю, чого це тебе кілька років не чути було, а тут, нате, явились — не запилились! Та, на жаль, Лоро, невдалий твій вибір. Нічим не можу допомогти. Маєш рацію: «Криваві заграви» треба відредагувати, але я — надто хвора, надто безталанна, щоб це зробити. Я взагалі розучилась писати. Хоч… Боже, як мені того хочеться!

— Саню, пригадуєш, як давно колись, коли ти… просила подарувати тобі той злощасний роман, я у відповідь просила тебе: «Не мудрствуй лукаво, сестро, не наймай наймитів. А сядь камінчиком, напиши про своє життя, про свою Гору, про її богів і жреців, героїв і повій. Ти ж так багато знаєш такого, чого ніхто не знає!».

— Та пригадую… Тоді я вибухнула! Розверещалась, обзивала тебе поганими словами, думала, що ти мені очі колола тими наймитами, і це тоді, коли я, єдина в цілому світі, хотіла врятувати тебе РОБОТОЮ від падіння… Врешті, від голодної смерті… А ти таки колола! Ніби той роман справді був бозна-яким шедевром! Авжеж, просто — Шекспір! До речі, є підозра, що на Шекспіра теж наймити горбатились. Як тепер, казала Хівря, на Мариніну. Нібито на цей детективно-ментовський бренд, вироджений Москвою, каже Хівря, нині працюють десятки літературних негрів. А ти… не можеш забути один роман… Ніби він мені тоді хтозна-яку славу приніс! Фавор!

— Зате тепер ти у фаворі, Саню. Усі рекорди побила популярністю! Просто-таки на розхап! Куди там проти тебе тим, як ти кажеш, «звєздонутим» молодицям…

У ФАВОРІ…

Ти кажеш, що я нині у фаворі?! Ти, що, Лоро, жартуєш?! Та який це, в біса, фавор, коли тебе витягають із шафи, як… кринолін… ні, як старі панталони з радянським начосом, і показують для сміху по телевізору?! Ти дивишся на себе і ще гостріше відчуваєш: мій час минув. І я минула. Просто забули поховати… Лоро, по-чесному, мені не цікаво жити. Точніше мені дуже хочеться писати, але я… не вмію… На жаль, це так! Але