💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

Читаємо онлайн Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
тим паче бояться. Шшшшикарний офіс і секретарка „под стать — красіва дєвочка“, і вихована, бо, побачивши респектабельну даму, чемно пропускає до шефа. А шшшшеффф! І не впізнала спершу: лайковий теракотовий піджак, тої ж барви і якості мешти, а пика — сита, вдоволена, нахабна, посаджена просто на тлустий круглий живіт, що починався зразу ж від потрійного підборіддя. Дивиться — не бачить. Та враз скис, помарнів, помалів, потемнів фейсом та піджаком з мокасинами. Впізнав, ненаглядний мій! Заусміхався масненько-кисленько. А в очках — по двоє жал зміїних тріпотять, попереджають: укус їхній смертельний!»

Та не на ту натрапив, гаде підколодний! Такий пильний, такий вже обережний, а не бачиш змієлова перед собою?! У, начувайся, дябле!

І, мило усміхаючись, спокійнісінько кладу перед ним рукопис Лориної книжки «Витязі Свитязя».

— Впізнаєте? — питаю ніби між іншим, ніби не помічаючи, як його мармиза пожовтіла береться трупними плямами. — Другий екземпляр. Перший — уже у видавництві. Хоч завтра готові запустити у виробництво, але бракує передмови. Я довго думала, кого б це попросити. Звісно, ніхто із відомих письменників, навіть класиків, не відмовився б. Але я згадала про вас… Ви ж були її другом… До останньої хвилини… Чи не так? — і, безневинно дивлячись в очі зміїні, роблю паузу, аби до мого дорогого візаві дійшов підтекст мого запитання. Схоже, дійшов… Ага! До самих кишок дійшов, он як здуло! Тож доки не луснув, продовжую:

— На мою думку, це було би чудово. Ми з вами… як найближчі Лорині друзі, просто таки зобов’язані відродити пам’ять про неї… Адже ж ви не заперечуєте, що вона була геніальною письменницею? Але, на жаль… так сталося… Трагічний збіг обставин… Точніше, за не невідомих обставин…

Від мого багатозначного натяку з трьома крапками в кінці пожовкла фізіономія Полятицького розквітає рум’янцем теракотовим, а мешти, якраз «под цвет лица», соваються під столом, наче в передсмертних конвульсіях… Знак, що нам більше нема про що говорити. Та я ще не збираюся прощатися. Прошу дозволу зателефонувати. Мовчки підсуває телефон. Набираю номер Станіславового фонду, чую його голос, і прошу, аби забрав мене з офісу пана Полятицького, що на вулиці такій-то на Подолі. Чекатиму під будинком… Так, десь за кілька хвилин…

Хай знає, жаба теракотова, що в мене є свідки. І не хто інший, лиш мій власний чоловік, про норов і можливості якого Полятицький начуваний. Щоб не кортіло так палко (по очах бачу) придушити мене в темному під’їзді. І тільки тоді прощаюсь мило, і виходжу, попросивши позеленілого від люті смерда зателефонувати мені, як тільки буде готова передмова.

О! Олександро! Один нуль, як жартує Сашуня, на твою користь! Чуєш, Лоро?! І на твою теж! Щойно ми, дівчата-терористки, найлютішого ворога свого зробили соратником! Отак! «Трепещите, урррооды!»

Знаючи шпигунську натуру Полятицького, струнко і чітко карбую крок за ріг вулиці, подалі від його очей затуманених ненавистю до мене. А от і наша стара добра «Волга», і здивований Станіслав за кермом. Схоже, чоловік не дуже тішиться моїм відносним одужанням. Прости йому, Господи, таку специфічну любов до ближнього!

Влажу в салон, вмощуюсь, і, не чекаючи запитання, повідомляю стримано:

— Замовляла передмову в Полятицького до Лориного вибраного… Книжка готова до видання. Роман «Криваві заграви» — теж. Слово — за тобою і твоїм фондом, товаришу Ясінський!

— Чого ти вчепилась у ті «Криваві заграви»? Не можеш придумати щось інше? — обурюється вкотре Станіслав. Я ж навпаки — радію, бо це перша ознака того, що він не відмовить мені.

У добрій злагоді підіймаємось із Подолу до Європейської площі і Майдану Незалежності. По дорозі, ніби між іншим, вимкнувши, як кажуть, емоції, розповідаю про зустріч з Полятицьким, його шикарний офіс, фонд і цілий видавничий холдинг. Не хочу дратувати Станіслава, та все ж відчуваю зворотну реакцію чоловіка. Ще б пак! Навряд чи ще хтось у цьому місті знає краще Полятицького, ніж Станіслав?! Хіба що спецслужби. Ну от, треба було мені базікати! Станіслав буряковіє і люто питає:

— Тільки не зрозумів, чому я маю цим займатися, коли в цього… «покимона»… і видавництво, і фонд запомоги жертвам всіляких геноцидів? А подруга твоя, як мені недавно стало відомо з газет, якраз найбільша жертва цих репресій!

Я вражена: Станіслав — геній компромісу дає мені уроки новочасних політтехнологій — як побивати ворога його ж зброєю! Гура-а-а-а! Хоча, які вони новочасні, ці технології?! Старі, як світ. Та чорт з ними! Тепер мені головне примусити Полятицького спокутувати вину перед Лорою, авжеж, видати за його кошт і в його видавництві книгу, яка була «зарізана» за його ж доносом! І Станіслав свідок! Ну як, як ми обставили твого друга, Лоро?! Правда, ловко?! Отож-бо! Знай наших!

— Станіславе, ти — геній! Ти навіть не знаєш, який ти геній! Справді! Саме він мусить! Повинен! І я… о, «как красиво я буду отомщена»! І за Лору — теж!

Я вдоволено сміюся, готова цілувати свого домашнього генія, але — що це?!! Вся площа, Хрещатик і Майдан Незалежності заповнені демонстрантами. Мають прапори, кричать люди, горить якесь опудало! Чорно від міліції. Глуха, ниюча тривога, яка останнім часом трохи була попустила, знову стискає залізним обручем бідну мою голову. Що за колотнеча?

Що за «времена смутные»… Ледве пробиваємося крізь натовп на перехресті, але доводиться об’їжджати десятою вулицею, щоби потрапити у наш двір на Хрещатику.

— Що це? Знову революція?!

— Акція: «Україна — без Кучми».

Станіслав спокійний. Добрий знак: він спокійний буває тільки тоді, коли володіє інформацією. Так, але він, вибачайте, не володіє ситуацією! Стає лячно. Як кожен яскраво виражений індивідуаліст я ненавиджу юрбу, яку найменшими зусиллями будь-який навіжений може перетворити і в отару овець, і в стадо бізонів, і в зграю голодних вовків.

— Чого цей народ хоче від цього Кучми?! — дратуюся. Станіслав мовчить, вчепившись у кермо, намагається виплутати машину із в’язкої маси роззяв, що весело тусуються довкола цього театралізованого повстання. Але я чітко чую чийсь голос:

— Ах, Саню, щоб ЦЕЙ, як ти кажеш, народ зрозуміти, треба самій ним стати.

Лора! Авжеж… Це вона. Але «відбрити» їй належно

Відгуки про книгу Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: