Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

Галина Тарасюк
Сестра моєї самотності
ЧАСТИНА ПЕРША
FINITA LA COMMEDIA!

Виставу закінчено… Низьке, набубнявіле важкою сизою вологою небо. Сільський убогий цвинтар, зарослий вишняком, затиканий потемнілими, поіржавілими хрестами, звареними з водогінних труб. Горбик свіжої землі. Поверх паперового мотлоху — вінок білих-білих, непорочно-сніжних гвоздик. От і все. Скінчилася твоя комедія, Лоро. Розійшлися заплакані, налякані твоїм несподіваним похороном, сельчани. Зосталася тільки я. Стою і думаю, як добре, що не дожила до цього дощового понеділка твоя мати, що лежить собі, бідолашна, поряд з тобою під хрещатим барвінком у голубій огорожці, і я не бачу її худенької немічної постаті, засльожених нетямних очей. Інакше… навряд чи посміла би провести тебе в останню путь… Ба! Навіть приїхати у твоє село чи наважилася б…

Ах, Лоро! До чого ти мене довела?! Виявляється, я ще чогось і когось можу боятися в цьому світі! Ще здатна ніяковіти моя крем’яна душа…

Проте, Лоро, озирнувшись по безлюдному кладовищу, чи можеш мені дорікнути черствістю? Мені, одиноко вкляклій у твоїм вічнім узголов'ї?

Та не про свою — про твою самотність думаю. Лишень допіру, тут, осягнула весь трагізм твого короткого життя: гірку приреченість бунтаря-одиночки, в якого ніколи не було тилів — лише фронти. І жодного чесного соратника.

Сумно, але ти все одно не вижила б — надто, надміру була порядною, до ідіотизму прямолінійною і обурливо безкомпромісною. А такі, як запалений апендикс, нікому не потрібні. Від таких лише прикрий клопіт. Тому їх і видаляють. І тебе — позбулися. Саме життя збулося тебе.

Прости і прощай! Твоя комедія скінчилася. Моя продовжується. І ще невідомо, фінал чиєї буде щасливішим.

…Хтось обережно торкає мене за плече: ходімо! Ах, твій брат нетяга, колгоспний бурлака і безпросвітний пияк. Опухле — та не від сліз — червонясте лице і — голубі, несподівано чисті, небесні очі. Твої очі, Лоро! Твій брат дивиться на мене твоїми дитинними чесними очима, такими чудними, нежданими на пожмаканій тупій мужицькій фізіономії. У матері твоєї теж були такі… небесні. Боже милий, мене аж морозом зсипало! Скільки разів я тобі втовкмачувала, що то непростима дурість дивитися на світ білий, але тричі (!) чорний, такими очима. Але ж ти… ти лиш сміялася з тої святої правди, ніби з дешевого жарту. От і досміялась…

Даремно я нервую та з’їдаюся різними морально-етичними дурницями. Твоєму братові байдуже і до тебе, і до твоєї смерті, як начхати було на твоє, чуже йому, премудре життя. То ж він з перепою так важко мучиться, і єдине, чого прагне його дрібна убога душечка, — похмелитися.

Тепер ти бачиш. Лоро, яка несправедлива матінка Природа, навіть до єдиноутробних! Тебе обдарувала всіма мислимими і немислимими чеснотами, а цього нещасного наділила тільки вадами та пороками.

А ти — правди хотіла! Боролась за справедливість! От і маєш її — справедливість. Від самого Господа Бога! Ти ж бо її, свою правду, вимагала від грішних людей.

Ми вийшли за цвинтарну браму і пішли вулицею вниз, повз стареньку школу, де ще кілька годин тому на столі в найбільшому класі… височіла твоя зацвяшкована домовина. Так вирішило сільське начальство, і я не противилась. Будинку культури пристойного в селі не було, а школа колись була твоїм домом: тут, у тісній комірчині на задвірку, ти жила до п'ятнадцяти років разом з бабцею, братом і мамою-вчителькою, доки сільська влада не віддарувала вам чиєсь «вимерле» обійстя. Ти теж мріяла бути вчителькою. І якби не твій божевільний талант, не твоя… шалена вдача, досі б жила собі у цій хижі, ходила би сьогодні по школі з «указкою», стара діва, синя панчоха, зате — жива-здорова… А, може, навпаки — мала би купу дітей, чоловіка-механізатора або директора школи, тримала б корівку, свиней годувала. Від простого людського щастя і добробуту погладшала б, округлилась у веселу молодичку… Як би там не було, але в кожнім випадку з тебе вийшла би прекрасна сільська вчителька! Так ні! Якесь безголов'я трикляте відірвало тебе від землі і занесло аж під оболоки!

«Перемогти або вмерти. Третього не дано», — казала. Пригадуєш? І накаркала: те, що було гордим кредо, стало… печальною долею.

Ах, Лоро, Лоро, що ти накоїла?! Та годі ридати! І з мене досить! Я й так зробила все можливе і не-мож-ли-ве, аби по-людськи провести тебе в останню путь. Коли що не так — вибачай. Та головне — зійшлося все село. Все село прийшло до тебе, Лоро! О! Як же ж вони щиро оплакували тебе, Лоро! Як жалібно голосили ці селяни, приказували та витирали кінчиками хустинок рясні гіркі сльози. Щирі, справжні сльози… Як я заздрю тобі, Лоро! Бо ж… чи заплаче по мені так щиро хоч одна душа?..

Поминки справляли, як і ховали, усім селом. У громадській їдальні. І, напевно, за кошти колгоспу. Місцеве начальство, либонь, аби не осоромитись перед столичними гостями, «закотило» застілля пишне, з голубцями та холодцями, ще й з «казьонкою».

Славно тебе пом'янули, Лоро, твої прості, як правда, земляки. І я вип'ю чарку за твою заколотну душу, аби знайшла вона супокій та благодать на небесах.

Мені наливають, але — коньяку! Не всі твої землячки, Лоро, такі вже й прості та чорноземні! І лукаві є, особливо ті, що — «власть». Як вони запопадливо метушаться коло мене, і сільські, і районні та обласні начальнички (це я їх організувала, пригнала і примусила тебе шанувати), як зазирають у вічі. І, либонь, вперше в житті мені неприємно муляє те собаче підлещування, те вдаване поважаннячко. Адже ж я палко бажаю, аби нині, тут, у цьому забутому Богом селі, царювала ти і тільки ти. Щоб на вустах і в помислах цих людей було лише твоє ім’я, Лоро.

Вперше в житті поступаюсь перед тобою. Радше, перед твоєю тінню. Так хочу. Від щирого серця. Чесне слово! Ти ж знаєш: я завжди була добра до тебе, Лоро. Найдобріша і найсправедливіша, найуважніша з усіх, хто тебе оточував. Адже ж знаєш