Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Зате, коли задоволені «жовтячки» раптом посеред моєї сповіді, ніби справді, щоб не втопитися, спішно попрощавшись, вискочили з квартири, почувалася відомщеною на всі сто!
А наступного дня рівно о дванадцятій прийшла кореспондентка журналу «Карби» чи «Скарби», я так і не зрозуміла, та й байдуже було, де напишуть про мене, аби лиш написали! Несподівано для себе, входила в раж популярності. Молода, стильна дівчина, манерами, якби не голий пупець, схожа на монастирську черничку, когось нагадувала… дуже близького мені. Щось кольнуло у серце… Кого, о, Олександро, могло нагадувати тобі це дівча? Пригадала? Авжеж! Як не пригадати! Лора! Буквально за місяць «большой любві» з Полятицьким, впевнена, осяяна славою і геніальністю, Лора перетворилася на затовчену послушницю-черничку, яка, замість рятуватися від спокусники-облудника, заховалось у винному погребі і крадьки цмулила для розради монастирський кагор.
О! Олександро! В тому, що цю дитину прислав до тебе той сексот Полятицький, ти впевнилася остаточно, помітивши, що запитуючи тебе, та гола пупця поглядає у блокнотик, який ховає у лівій руці, тим часом правою тикаючи тобі під ніс портативний диктофон.
Питаннячка теж були — як на підбір. Авжеж, цю юну акулку пера цікавили мої стосунки з «колись відомою талановитою письменницею Ларисою Орленко, яка загинула дуже рано і за нез’ясованих обставин». Складалося враження, що дівчина або вивчала мою справу в архівах Служби безпеки, або знала мене з колиски. Сучий сексот! Як він вміє принижувати! Але зі мною в нього і цього разу нічого не вийде, клянусь!
А тим часом Евеліна (так звати кореспондентку) питає, чи можна побачити мої книги?
— Чого ж — ось вони… у шафі, на полиці. Не дуже багато… Дитячі книжки, сценарій фільму, який зняв відомий кінорежисер Остап Розум. Збірник п'єс. І роман «Криваві заграви». Тричі перевидавався, але давно. Так, на жаль, невеликий творчий доробок… Усе життя я була зайнята родиною, чоловіком, сином, потім внучкою… А для творчості потрібна самотність і… свобода.
— А можна їх придбати? Для реклами? — питає Евеліна.
— Ні, на жаль, вони в мене в одному екземплярі. Давно не перевидавалися…
— А це правда, що вам… за вас… ну, ходили такі плітки… ніби за вас писала твори Лариса Орленко?
— Ні, неправда, що писала. Правда, що іноді редагувала. За що я їй платила. Якщо ви знаєте це ім’я, то мусите знати дещо і про її життя. Наприклад, те, що її було переслідувано за погляди, як тоді казали, націоналістичні, і за… вільнодумство, скажемо так. Бачите, вона думала і писала, не взирая на лица, от за це ті самі «герої», які нині видають себе за найбільших націонал-патріотів, і здавали її! А за доносом одного з них, якому Лора симпатизувала чисто по-жіночому, до речі, теж нині здравствующего і непогано, останню її збірку оповідань «Витязі Свитязя», уже підготовлену до друку, як говорили в ті часи, цензура «зарізала», а набір (тоді ж кожен рядок відливався в металі) у друкарні розсипали… А її саму вигнали з роботи без права працювати в пресі, і довгий час вона не могла ніде влаштуватися, майже голодувала… І всі, всі її колишні колеги, друзі, дружки, обминали її десятою дорогою, як прокажену. Усі, крім мене. Одна я не боялася підтримувати Лору, Ларису Орленко, і морально, і матеріально. Вона ж, як людина горда, щоб не бути в боргу, сама запропонувала мені відредагувати мій перший… великий твір — історичний роман. Ось він: «Криваві заграви».
— Той, за який вас звинувачували у… плагіаті?
— Не знаю, хто, в чому і коли мене звинувачував, але над цим романом я працювала зі студентських років. На цю тему і дисертацію захистила. До речі, у роботі над ним допомагав мені мій чоловік — теж історик.
— Це той, що працював… десь там… ну, як це тоді називалося? Не секретаріат, а…
— ЦеКа. Центральний комітет компартії України.
— Ага, точно… в ЦеКа!
— Так точно: він там працював. Але не один. Багато нині живих і здорових демократів там працювало… Навіть трохи і ваш босс…
— Справді?! — заблимала оченятами гола пупця, але, спохопившись, перевела розмову у «заданий формат». — А вам не приходила думка видати твори Лариси Орленко?
— Приходила, і не раз, але я не знаю, де вони?
— Рукописи?
— Так!
— А кажуть, що ви присвоїли архів цієї письменниці і кращі її твори видали під своїм прізвищем? Вибачте, так говорять…
— Я приблизно знаю, хто це каже і говорить… Але це — брехня! Усе, що написала Лора, було надруковане за її життя, окрім хіба що тих злощасних, арештованих цензурою «Витязів». Але новели з цієї книжки теж майже всі друкувалися в періодиці, і були настільки оригінальні, крім того розхвалені класиками і критиками, що присвоїти їх важко було. На жаль, Лору надто рано змусили піти з життя… деякі покидьки! Такий талант згубили! Не дали розквітнути… До речі, про це я теж збираюся нарешті повідати людям усю правду. І про тих, хто насправді був призвідцями її загибелі. А щодо архіву, то я не знаю, де він? Цілком можливо, комісія із спадщини його віддала у Інститут чи Музей літератури… А може, він у когось на руках…
— А це правда, що з вашої легкої руки, тобто впливової колись у владних колах жінки, почався в Україні відьмацький шабаш? Ну, йдеться про захоплення екстрасенсами всілякими, цілителями народними, контактерами з космосом…
— Він почався без мене, цей шабаш, і не тільки в Україні, а спочатку у світі, а потім — на всій території Радянського Союзу, що розсипався під рукою Горбі, як хатка із сірничків. Горбачов! От з чиєї легкої руки почалася не тільки Перестройка, а й уся ця дияволіада, яка досі не закінчується! І про це написав Борис Олійник…
— У яких стосунках ви перебували із таким екстрасенсом як… е-е, Аркадій Прише… чи Про-ше-мбовський?
— І про нього вам розповіли? Чудово… У
