Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
— Слухай, доки ти будеш мені дорікати тою нещасною Лорою? Її нема уже… а справді, скільки ж це її нема?!. Двадцять? Тридцять? Так, майже… чи то понад двадцять років! вже всі про все забули, а ти довбеш мене! І потім — ніколи не думала, що ти — такий страхопуд! Чого ти боїшся, надто сьогодні? Наша ж влада! А де наша влада — там наша правда! Хто тобі нині посміє цвікнути у вічі? Тим більше, що у мене є докази, що причиною її смертельного запою був не хто інший, як той виродок Полятицький. Він до неї був приставлений, сам знаєш, ким… Тому й залицявся, може й спав, але більше споював, щоб випитувати і доносити. Я в цьому впевнена. А сам розповсюджував про мене плітки, і про роман, і про наші стосунки. Робив мене винною, щоб самому відмитися. Але так уже не буде. У мене є всі докази, що це він ТОДІ її «накачав», а сам змився… покинув здихати! Або, гад, довів до того! Ви ж, мужики, можете довести до того, що… І я це доведу.
— Ти що?! Тільки спробуй розворушити це мокрушне лайно! Досить того, чого ми натерпілися від твоєї гри в літературу! — кричав, як із цепу зірвавшись, Станіслав.
— Як ти можеш!.. Література для мене — не гра, не гра! Це — усе, що в мене зосталося, це — моє життя!
— А моя смерть! Ти мене своїми… окололітературними дєлішкамі скоро в гріб заженеш! — не на жарт розходився Станіслав. Побагровів, очі — рогом, піна — з рота. От-от «кондратій» вхопить. Мусила гамувати:
— Гаразд, гаразд… Я тебе, як і ти мене, більше не буду вплутувати у свої справи. Єдине прошу: не вчи мене жити, краще допоможи матеріально. Знайди гроші на перевидання мого роману. І на видання Лориної збірки новел «Витязі Свитязя». Ось, вона… До речі, вона і на вашій совісті, сеньйоре Сірий Кардинал…
О, Лоро! Бачила б ти цю німу сцену! Щоб врятувати бідного Станіслава від інфаркту, змушена була зізнатися в усьому.
— Ти… ти переховувала заборонені твори Лариси у нас… на антресолях?! І про це всі знали, ті… писаки?!! А я голову ламаю, звідки ці брудні плітки: вкрала! Списала! Ти хоч уявляєш, чим це могло скінчитися ТОДІ, якби…
— Доказуй: якби не розпався Союз!
— Дура! Якби дізналися і ти знаєш, хто!
— А що, було б краще віддати їм, тим писакам, у руки те, що могло свідчити проти нас обох?! Ти при свому розумі?! Ну, вибач, але тепер я не дивую, що розвалився Союз! Навпаки, дивуюся, як взагалі з ТАКИМИ ідеологами, як ти, він, бідний, проіснував сімдесят років!
Станіслав від образи зеленіє і намагається втекти з хати, аби не вбити мене. Але я хапаю його ззаду за піджак і він з несподіванки падає на підлогу! Я — зверху. «Мала купа — давай слупа!» Але нам не до жартів. Аби хоч не покалічитись, а то — прощай не лиш творчість, а й білий світ! Але ніби Бог милував. Кістки цілі, тільки потовчені добряче. Тож, крекчучи, допомагаємо одне одному піднятися, і, крекчучи, розповзаємося по своїх норах.
Знаючи ослячу впертість Станіслава, розумію, що здійснення моїх мрій відкладається, дай Боже, щоб не до Страшного Суду. Доведеться Сашуню просити, щоб знайшла грамотну друкарку, чи то пак — спеціаліста з комп’ютерного набору, а поважного автора передмови до Лориного вибраного я, здається, вже знайшла…
Знайти то знайшла, але ловити Полятицького довелося довго, оскільки цей пияк тепер великий чоловік, по цілому світу його потребують. Але підозрюю — просто в руки не давався. Не бажав зустрічатися із свідком свого стукацького минулого. Я його розумію, бо самій не з усіма хочеться здибатися, а ще більше хочеться половину з них викреслити з пам’яті… Але зустрітися нам доведеться, ховайся — не ховайся, бо, якщо вже я вийшла на полювання, то вполюю тебе, скунсе, як каже Сашуня, «тіпа по любому».
Жах, як вони зараз говорять, ця молодь? Як блатняки чи зеки на зоні! Та втім… чого дивуватися, коли країна — суцільна зона. В радянські часи була зоною посиленого режиму, за перебудови — чорнобильською, за незалежності — кримінальною… А кричать: «Демократія! Свобода!» Авжеж, свобода, бля свобода! Вільний — хоч луснути кричати, хоч валуючи завішатись на стовпі, хоч бісером розсипатись перед свиньми — ніхто й не гляне! Точніше — не посягне на свободу твого вибору! Свобода ж, бля, свобода!
Але: на мисливця і звір біжить! Буквально на другий день чую по радіо — Полятицький захлинається про свою поїздку до Америки та життя-буття тамтешньої української спільноти. Та все порівнює, та все вчить, як нам, дурням, «невиїзним», капіталістичний рай будувати на руїнах комуністичного. Ах ти ж мій вовчику-братчику, обізвався!
Нічого не сказавши Станіславу, замовила таксі і… заскочила Полятицького на місці — у шикарному офісі на Подолі, при вході в який на мармуровій плиті було написано золотом:
Міжнародний благодійний фонд запомоги жертвам репресій
Редакція журналу «Карби»
Видавництво «Скарби»
А я що казала! Ще один «непотопляємий»! Ади, які карби-скарби собі пристарав! Боже, чому ці мікроби незнищенні такі до болю, до судоми передбачувані? І як їм вдається зі своїм нутряним примітивізмом бацил, пожираючих одна одну, цинічно пожинати такі золоті скарби з таких кривавих карбів рідної історії, нормальною головою важко зрозуміти?!
Ох, Лоро, Лоро, а ти сподіялась, що на таких прийде кара Божа… ой, не прийде, а як і прийде, то не скоро! Однак падати у відчай не варто, а треба все робити, аби час розплати прискорити!
І чую, ніби у відповідь, авжеж, Лорин голос:
«Ох, Олександро, Олександро, а коли хтось, та навіть той же Полятицький у цей час, про своє спасіння дбаючи, замовляє в Неба кари Божої на тебе? Хоча у таких офісах ворогів типу забутої „партдамочки“, як колись когось обзивали, навряд чи згадують,
