Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Тому-то, пробач, мені важко згадувати, в той печальний понеділок я й прискакала до тебе на квартиру. Буду чесною, та й ти сама знаєш: боялася твоєї передсмертної записки! Що ж до рукописів, то, пардон, Лоро, провал у пам’яті… Таке зі мною нині часто буває. Пригадую тільки, що, вражена моєю нежданою з’явою, комісія з твоєї спадщини почала поспіхом пакувати ту спадщину в мішки. Все підряд: газети, книжки, рукописи… Як сміття! Мотлох!
Пригадую, я ще спитала, що вони збираються робити з твоїми рукописами? І нібито старший над ними, забула вже хто з колишніх спілчанських функціонерів, сказав, що будуть видавати. Але, як бачиш, подружко, по сей день! Хоч би твій коханий Полятицький здогадався… Між іншим, тоді мене навіть здивувало, що не він очолює комісію з твоєї спадщини… Та ще більше була здивована, почувши, що ніхто з присутніх нічого не відав про ваші з ним стосунки. Як?! У такому тісному Києві, де всі про всіх усе знають? Неймовірно! Тоді й закралася в мене підозра, що Полятицький був «приставлений» до тебе, голубко… І здав, не моргнувши оком. І, схоже, побував тут ще раніше за комісію, і, цілком вірогідно, що й рукописи забрав…
— Він був напередодні… І нічого не брав…
— Он як! Я так і знала! То це ти з ним пиячила напередодні загибелі?!! Так це він… накачав тебе і… відправив на той світ?!
— Не злосвідч, Саню! Це великий гріх. Я сама пішла… Та не про те мова, Саню. А про те, що рукописи роману і «Витязів» взяла ти.
— Та ти що, Лоро?! Знову містифікуєш? Я забрала твої рукописи?! Зачекай… щось подібне мерещиться… Ти думаєш, що через стільки років, після інсульту, в мене та сама голова, що й раніше?! Чи мені нема про що більше пам’ятати?! І де ж я їх поділа? Справді, де я могла заховати твої рукописи? На антре-со-лях?! На яких ще антресолях, дівко?! Ти при свому розумі?! Стінної шафи у передпокої?! Ще й прикривши їх вишитим портретом Брежнєва?! Ти знущаєшся… Інтригуєш мене, стару і хвору… Містифікуєш, аби мені жизнь медом не здавалася! Хоча… це ж можна перевірити! Авжеж, перевірити!
І я, заінтригована, примусила себе приволокти табурет, вилізти на нього і… Це ж треба?!! На антресолях під вишитим портретом Леоніда Брежнєва справді припадали пилом і тліном пожовклі від часу, перев’язані шпагатом Лорині рукописи! Так, це були вони! Я впізнала її почерк. І ніби блискавка осяяла темні провалля пам’яті. Так! Того ж дня я буквально вирвала ці рукописи з рук ошелешеної комісії, сказавши, що видам, насправді ж, боялась, що серед паперів може бути її щоденник або передсмертні послання до рідного народу, чи листи до коханого Полятицького… Авжеж, самотні старі діви мають дурну звичку звіряти свої потаємні думки білим аркушам паперу, занотовуючи скрупульозно до найменшої подробиці усі події свого безбарвного самотнього життя. Оскільки тоді ще «була при владі», мені не заперечували, і, мабуть, повірили, але найімовірніше раді були здихатися, бо одна думка про видання «суспільно небезпечної авторки» здавалася тоді крамольною. Тільки не мені. У ту хвилину я справді пообіцяла собі в пориві каяття видати на зло всім усе написане і невидане опальною Лорою, а ще більше від радості, що не знайшла на себе компромату.
Однак уже вдома, наткнувшись серед «заборонених» новел на рукописний варіант роману «Криваві заграви», звичайно ж, під іншим, твоїм, Лоро, іменем і прізвищем, передумала. А що я — ворог собі?! Уявляєш, щоби було, якби раптом «випливло», що роман, який у видавництві редагували у машинописному варіанті під іменем Олександри Рибенко-Ясінської, написаний іншою рукою і під іншим прізвищем? Твоїм! От чому я й засунула рукопис якомога далі, прикривши його від цікавих очей, зокрема, Станіславових, вишитим портретом «дорогого Леоніда Ілліча»!..
Хоча, за великим рахунком, Лоро, не страх за власну шкуру, а радше якась сила невидима примусила мене врятувати твої рукописи. Чого смієшся? Авжеж, врятувати! Бо ще невідомо, куди б та комісія їх здала! Хоча, чого ж, відомо: туди, куди тебе здавали! А я от — не здала! Не спалила, не викинула на смітник, а заховала на антресолях! Зберегла до кращих часів, будь-вони не ладні! Бо я теж могла через них з усіх вершин «злетіти»…
Що ти там бубониш, людино-невидимко? Я не змінилась? Життя не вчить?! А чого б це я мала мінятися, скажи на милість?! Я що тобі… Янус Многоликий? Он тебе смерть не змінила, а ти хочеш, щоб я тут перевертухом ходила!
А що забула про рукопис, то… Господи, та з цим життям маму рідну забудеш! Закрутило-завертіло і все шкереберть полетіло: то, блін, Чорнобиль, то перестройка, то незалежність, то… ці революції нескінченні, як трясця!
І от, нарешті, ніби випогоджується. Повертаються вітри на кола свої, а у владні кабінети повертаються, як журавлі з вирію, давні знайомі… Ріка життя входить у своє звичне русло… Можливо, Лоро, настане той день, коли я перевидам свій… ладно, наш роман… Але ж, сама розумієш, щоб ТОЙ роман перевидати, скільки ж то треба буде у архівах посидіти, поритися…
— Санько, нічого не треба — тільки передрукувати. Повір. Навіть перечитувати не треба. Там усе написано так, як має бути написаний історичний роман — по правді і згідно з архівними документами. Пробач, що не можу тобі допомогти… навіть із стільця злізти. Але ти собі уяви…
— Ну, слава Богу, голос прорізався… Вилазь з моєї голови, бо й без тебе вона тріщить! І говори, як людина, а не… привид!
Уявивши, що Лора подає мені руку і підставляє плече, крекчучи, злізаю з табурета, йду на кухню, здуваю з течки пил, розв’язую шпагат: усе, як і було. Аркуші рукопису акуратно складені у стосик і пронумеровані.
