Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
І справді, не встиг віце-прем’єр відійти, як на нас із Станіславом, певно, нюхом відчувши «смажене», накинулась уся придворна журналістська челядь. Але, помітила, зверталися піарщики тільки до мене: «Ми хочемо… статтю… дозвольте… інтерв’ю… коли? Гаразд, зателефонуєм!».
Позаяк не мала візитівки, то масмедійники змушені були старанно записувати усі мої основні дані: від імені та по батькові — до номера телефону, тикали свої картки, обіцяючи «обов’язково подзвонити і зробити інтерв’ю».
ЖИТТЯ ТРИВАЄ!Саме так — життя триває! З того новорічного прийняття і закрутилася-завертілася довкола мене шалена круговерть. Так довго була всіма покинута і забута, аж раптом — така затребуваність! То мене на засіданні якоїсь жіночої ради кличуть, то на міжнародний симпозіум філософів (?), то на прем’єру спектаклю в театр російської драми імені Лесі Українки, то на бенефіс в театр української трагедії (жарт!) імені Франка… То на прийняття, то на раут, то на презентацію…
А за кілька днів, коли Станіслава не було вдома, явилися безпардонні трудівники «жовтої преси» просто на квартиру, правда, перед тим зі мною домовившись.
Три години ці хамовиті молодики мене діставали: один — різними фривольними запитаннями, другий — фотографуванням. Правду кажучи, я більше переймалася якістю тих знімків, аніж змістом інтерв’ю, а тому й наварнякала, стара дурка, як згодом виявилось, чортзна-чого! Хоча цікавило «жовтячків» теж чорті-що, а точніше — інтимне життя колишньої номенклатурної королеви. А ще точніше, мої стосунки з Аркадієм Пришембовським. Виявляється, Аркашка місяць тому проїздом з Америки в Росію зупинявся в Києві і дав інтерв’ю їхньому бульварному тижневику, звісно, згадавши «злим і нетихим словом» і мене.
— І як він мене згадував? — цікавлюся якомога байдужіше.
— Ви не читали цього інтерв’ю? — дивуються «жовтяки» так, ніби я Біблії не читала.
— Я не читаю вашої газети, — уточнюю.
— Жаль… Ви знаєте, після цього інтерв’ю рейтинг нашого тижневика зріс неймовірно!
— І що ж ця наволоч про мене напатякала? — здають нерви, адже я приблизно здогадуюся, ЩО міг після всього наговорити Аркашка! Тим паче, що він нині недосяжний — за морями-океанами!
«Жовтяки» в мент притихають, нашорошують вушка: нарешті, рибка проковтнула наживку! От сучі дітки! Знають, як розколошкати співрозмовника, як роз’ятрити душу на одкровення!
— Ну, сказав… ну, щось на зразок того, що певний час ви були не тільки його… коханкою, а й тим… медіумом, чи як це у вас, екстрасенсів, називається?
— У нас — екстрасенсів?! Та ви хоча б уявляєте, з КИМ розмовляєте? Себто, КИМ я в той час була?! Так, ким була я і ким був той покидьок?! Та сволоч?! — обурююсь так різко, що бувалі бульварні журналюги лякаються. Я ж задля більшого ефекту переходжу на російську мову. І майже кричу:
— А ни-и-икем! Подзаборником! Медбратом провинциального дурдома! Психушки! Никому неизвестным шарлатаном!
«Жовтячки», хоч з усього видно, хлопці — не лохи, та все ж аж дубіють від такої реакції, та й сама я заднім розумом починаю розуміти, що мене «понесло», що втрачаю контроль над собою, і першою ознакою цього є російська мова, на яку я переходжу у хвилини несамовитої люті. Так було у той день, коли Пришембовський скалічив мене! Щойно почув, що я перейшла на «общепринятый, великий и могучий», взяв і вимкнув мене!.. Щоби його вимкнуло і викинуло з літака в океан, як буде повертатися з Росії у свою Америку!
«Жовтячки» лякаються ще дужче, та замість тікати, присуваються з диктофоном і фотоапаратом ще ближче, і просто-таки атакують запитаннями:
— Значить, ви з самого початку знали, що він шарлатан?
— Звідки я могла знати? Навпаки, я думала, що він справді щось уміє і може, і мені захотілося допомогти талановитому психологу. Тоді ж такий бум був… був бум… вибачте, я не хочу на цю тему говорити…
Бо й справді — про що говорити? Хіба що — бум-бум… Але «жовтяки» не відстають:
— Ще він сказав, що у вас були інтимні стосунки. Це правда, що ви були коханцями?..
— Він так сказав?! На всю країну?! Тоді він просто скотина! І мені жаль, що я не дозволила чоловікові запроторити цього брехуна на довічне! Всі ж підстави були! Склад злочину! Після його сеансів умирали люди! Просто на стадіонах! Йому загрожувала «вишка»! Ви чу-є-те? Йо-му заг-ро-жу-ва-ла ви-шка!
— А він каже, що навпаки, ваш чоловік запроторив його в тюрму через ревність… ну, мовляв, приревнував…
— Що? Яку ревність? Та Аркашка не вартий був п’яти мого чоловіка! І я його ніколи не любила. Він просто закодував мене!
— Його сексуальний вплив на вас був таким сильним чи він справді володів гіпнозом надзвичайної сили?
— Та нічим він не володів — ні гіпнозом, ні тим самим… впливом! Просто він пообіцяв, що закодує мене на схуднення. Тоді ж іще не було в нас усіх цих… клінік, технологій, пластичних операцій! А мені конче треба було мати форму! Я була відома людина! Крім того, у мене тоді, пардон за одвертість, накльовувався роман, а точніше, потрібний для справи флірт… От що привело мене до цього шар-ла-тана!
«Боже, що я говорю?» — врозумляв мене розум, але лють брала верх. Авжеж! Хай навіть я ославлюсь на цілу країну, але й люди нехай знають, хто їм «установки давав», хто їх дурив за останні їхні копійки!..
Тепер я знаю: спрага помсти сильніша не тільки за здоровий глузд, а й за інстинкт самозбереження. Вивалюючи перед журналістами всю свою брудну білизну, звісно, усвідомлювала, що оголюю себе, стаю беззахисною, спокушаючи тим самим кожну підлоту плюнути мені в душу, розтоптати, знищити, але нічого не годна була зробити із собою. Вийшовши з берегів, я зливала і зливала на
