Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

Гола пупця пішла, а я впала замертво на свою «дівоцьку» постіль і проспала до приходу Станіслава.

— Тобі погано чи щось трапилось? — стривожився він, помітивши, певно, мій збуджений стан по нервовому сіпанню щоки.

— Все нормально, мабуть, я просто перепрацювала над редагуванням роману «Криваві заграви». Я ж казала тобі, що хочу його перевидати без правок. Але мені потрібні гроші. Ти допоможеш мені? Чи мені просити Матвія… Ти чуєш?

Але Станіслав не відповів, демонстративно зачинившись у своєму бункері-кабінеті.

Так, це скидалось на злу містифікацію: усі, як змовились, як подуріли, питають мене про Ларису Орленко! Я ж бо думала, що її давно забули… Аж ні — масова ексгумація жертв більшовицького терору продовжується, але вже терором розгнузданої демократії і свободи слова… І я здогадувалася, хто за цим стоїть! Чуєш, Лоро?! Я здогадуюсь! Даремно ти вдаєш, нібито забула мене, і що взагалі тебе нема і не було… Що ти — просто вигадка моєї хворої фантазії, фантом божевільних ідей і невдоволених амбіцій, тобто виплід старечого маразму. Дурна! І дурний той, хто сказав, ніби мертві не старіють, що старість — жереб печальний живих! Але — яке відношення вічно юна душа має до тлінного тіла?! Хто-хто, а ти Лоро, мусила би це знати, принаймні зараз… Чи там, де ти нині перебуваєш, теж душі змушені носити це недовговічне, старіюче, хворе тіло? Хоча, як я помітила, у вас там у моді щось на зразок сутінків чи тіней. Думаєш, не бачу, як ти просотуєшся з якоїсь шпарини легким туманцем і сновигаєш-сновигаєш, як сновида, перед моїми очима, висотуючи з мене спогади, спомини, спеціально починаєш розмови, розворушуєш минуле, а з ним і забуте бажання… Так! Писати! Писати! Писати!

— Тихо… Не треба кричати, коли можна розмовляти й мовчки, — шелестить Лорин голос над самісіньким моїм вухом. — Ти ж лякаєш Станіслава… і Катю теж…

А, то ти тут, подружко?! А вдаєш, що нема тебе. Я не кричу, Лоро, я не кричу… Мені просто осточортіло чути з усіх боків, що я вкрала твій архів, що я не пишу тому, що… нема тебе! І взагалі, що письменниця Рибенко-Ясінська — це псевдонім Лариси Орленко! Добрі жарти! А те, що я не пишу, бо просто хвора, нікому в голову не може прийти! Мене взагалі були забули! Як… стару куфайку у старій розваленій хаті. Точніше — на руїнах імперії зла! І, може, зовсім не згадали б, якби не ти! Так! Якби не ти, товаришко дорога! Ти мені, голубко, не даєш ні вмерти, ні жити! І хочеш знати, чому?! Тоді — все по порядку! Лиш уважно слухай! Спочатку ми із Станіславом тихо-мирно коротали свої дні, намагаючись не вкорочувати один одному життя, хто де: він — у фонді, я — у своїй келії. Отож мала досить часу, аби нарешті, віддатися цілковито письменницькій праці. Правда, це надто пафосно звучить, та й не дуже схожі на письменницьку працю ті вбогі потуги щось мудрого вичавити з себе… Тож часто замість того, щоб писати, я, ізольована від світу хворобою, покинута товаришками, марнувала час у теревенях із… звичайно, з тобою! Більше достойних співрозмовниць у мене не було. Усі кудись пощезали! Навіть Пришембовський… До речі, про цього монстра. Випадково у якійсь телепередачі почула, що він нібито потрапив під амністію, достроково відбув покарання і виїхав спочатку у Польщу, а згодом в Америку, але позаяк там на його «спасительсько-цілительські» таланти попиту не було, то зайнявся дрібним бізнесом. О! Нарешті цей дрібний шахрай має те, що заслужив — дрібний бізнес! Я не зловтішаюсь, я просто констатую факти і більше про цього фігляра не хочу згадувати.

Але ти, Лоро — зовсім інша справа… Ти завше зі мною. Завше — поряд! Я ж це відчуваю! Часом мені навіть мулько від твоєї присутності, але я терплю, бо знаю: навряд хтось іще на цьому світі з тобою говорить, окрім мене. А коли хтось і згадує, то мимохіть, але щоб розмовляти годинами, розповідати все про поточні події, революцію, демократію і свободу слова?.. То тільки може така дурка одинока, як я! Повір, Лоро, я дуже шкодую, що ти так рано пішла з життя, не доживши до всього цього колоту. Бо це твій час, Лоро! Ти так прагла свободи, національної незалежності, державної самостійності!.. Ну, от — маєш… І незалежність, і націоналістів, які з’їхалися до Києва з усього світу, і ходять вільно Хрещатиком, живуть тут, займаються бізнесом, верховодять у Верховній Раді, і твій друг Янус Многоликий їх не проклинає з партійної трибуни, а навпаки, на пару з твоїм коханим Полятицьким цілується з ними на їхніх конгресах. І Марчук їх разом зі своїм КДБ не хапає, хоч вони й бандерівці, оунівці, вояки УПА, а навпаки — усіх реабілітував і від імені усіх колись ним чи такими, як він, репресованих гордо пішов у президенти! Ти таке чула? Схоже, світ наш пострадянський став на хвору свою голову. А ти, бідненька, в землі гниєш тільки за те, що була більш-менш національно свідомою українською письменницею… Я ж тобі казала: не ліз на рожен! Любиш свою Україну — люби! Мовчки, з вигодою великою для себе, як інші колеги. Любиш мову українську — пиши нею свої геніальні творіння! Не можеш, як інші, «восхвалять и воспевать» радянську дійсність, пиши історичні романи. Наприклад «Криваві заграви». І не переживай за день насущний — він минає.

А ти не вірила і не могла пережити… І даремно. Бо ти не одна така була! Ти думаєш, мені було легко?! Авжеж! Ти навіть не уявляєш, під яким «наглядом» були дружини державних мужів! Тим паче ті, хто наважився жити активним, як тепер кажуть, публічним життям! Тим більше, я — жінка «сірого кардинала», в руках якого були справжні, хоч і невидимі «бразды правления» країною. Відстежували і фіксували кожен мій крок, знали всі мої «романи» і їхніх героїв, навіть коли, де і від кого зробила аборт. Так, усе фіксували! Ба! Знімали на плівку. І треба ж було мені дожити до демократії, аби в соте в цьому переконатися! Часом, коли дивлюся московські телепередачі про