💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

Читаємо онлайн Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
коло них треться, хто? Яка ж личина ховається під бородою Грушевського, вусами Шевченка, чубом Франка? Здається, впізнаю… Авжеж! Колишнього секретаря якогось провінційного обкому ЛКСМУ, вічного протеже, джуру і епігона Янусового — Зеника Чупердяка. Колись йому на прохання Многоликого кам’яницю у рідному місті через обком партії «вибивала», і премію Миколи Островського. Впізнаю, хоч і сальцем обріс. Зате він мене не впізнає… Н-да, давненько не бачились! Та й де? На вечори їхні ювілейні по три рази на рік — не ходжу, по телевізору їх рідко показують — минули їхні деньочки, настали дні інші й для інших — і в парламенті, і в уряді, і в мистецтві та літературі. Але з цього, бачу, совість нації не робить собі проблем та й не почувається, як бачу, не на своєму возі чи не в своїй тарілці, навпаки, з повними тарілками їдла не відходить від Президента. Так, ніби й не відходила ніколи… Хоча… так воно й було! «Королі» мінялися, а ця побита міллю «свита королівська» не мінялася, лиш притиралися щораз до іншого, аж доки не протерлась до дірок…

Отакі молодці! Це ж тільки чесний ленінець Станіслав, як Станіславський, хоче правди в театрі політичного абсурду. Ці ж братове цілком творчо сприймають минуще життя, переосмислюють ідеї, перетасовують ідеали, тому й вічно великі і незборимі у своїй любові до України!

О, Лоро! Де ти? Швидше вибовтуйся зі свого позасвіття та полюбуйся: такого ще лукавства світ не бачив! Ти, чуєш, Лоро? Гони сюди: тут уже всі твої дружбани в зборі! Лиш тебе бракує, щоб оцінити кожного… «по достоїнству»! Нє, щось тра робити! Тим паче, що й вони, яснозорі, позиркують у наш із Матвієм бік, впізнають, певно. Не здивуюся, коли, згадавши минуле, не посоромляться просити «замовити за них слівце» перед гуманітарним прем’єром… А може, когось іншого запримітили, потрібнішого за мене: тут же ж стільки сановитих, грошовитих, іменитих! Але самій підходити до цієї компанії трохи не той… Тож лагідно торкнувшись рукава закордонного піджака віце-прем’єра (таких елегантних закордонних костюмчиків за моєї пам’яті урядовці не носили), кажу:

— Бачу, у Президента неофіційний прийом класиків, може, і в мене є шанс представитись?

— А ви ще не знайомі? — дивується Матвій, реагуючи на мій дотеп безгучним сміхом.

— Ні, ми зазнайомились тільки з першою леді.

— А я думав… Вибачте! Та звичайно, та обов’язково!

І от я вже простягаю руку Президенту:

— Олександра Рибенко-Ясінська! — і чую, як западає в радіусі десяти метрів гробова тиша. Чи це мені так здається?

— Та ми ж з вами знайомі! Пригадуєте… який це був рік?.. коли у вас вийшла книга… да, ви до нас на завод приїжджали… А потім на якихось засіданнях, конференціях… де тільки не зустрічалися!

— Та-а-ак… Звичайно, але стільки літ минуло… — намагаюся приховати розгубленість, оскільки не пригадую жодної зустрічі: чи це пам’ять мене підводить, чи Президент навмисне… фантазує, щоб відчепитися від цієї групової-гуртової любові «совості нації»? «Совість нації», певно, відчула це, тишком відвертає писки, відступає у натовп, повернувшись до мене спинами, але я встигаю у ті вічно згорблені в поклоні плечі вгатити по кинджалу свого нищівного сарказму:

— О! А що роблять біля вас, пане Президенте, наша національна еліта, герої і співці нашої незалежності? А я чула, ніби у них є свій, незалежний, тіньовий чи що… президент… якийсь Чор… Перепрошую, забула. Чи може, я помиляюся?

І бачу, як одна спина з моїм кинджалом розвертається, бачу, як червоно спалахують і гаснуть жовті вовчі очі, як міниться лице Януса Многоликого, і чую у відповідь нахабно-викличне:

— Дорога моя, ви помиляєтесь, бо якраз ми, як ви кажете, національна еліта, демократи обрали Леоніда Даниловича Президентом! Згадайте, як стіною за нього стала Галичина! Пригадуєте? А ви, дорога моя, у цей час разом з іншими комуністами і соціалістами голосували за Симоненка!

Від такого цинізму я блідну: да-а-а, не-по-о-то-пля-ємий… Диявол би позаздрив його геніальній здатності відбріхуватися з таким виразом, ніби читає проповідь з амвону. Н-да… Цей викрутиться навіть з-під надгробної плити! Але і я не пальцем роблена і за словом у кишеню не лізу:

— Колись, ще в ті часи для вас благословенні, коли дехто з присутніх тільки проривався до столиці, тобто «за совітів», один наш колега жартував, що деяким, вибачайте, запопадливим западенцям зосталося захопити в Києві тільки пошту і телеграф… А ви, бачу, вже й Маріїнський палац взяли!

Бог свідок, я готова була роздерти цього безсмертного смерда на шматки, розтерзати, як Шарик грінку, але мене врятував від убивства Президент…

— Та ні, ваші звинувачення цих людей не стосуються, — кисло скривившись, демонстративно взяв мене під руку, відвів у бік, ніби для конфіденційної розмови. А позаяк на даний момент у нас з Леонідом Даниловичем спільні теми для розмов вичерпались і мені пора було й честь знати, вдячно усміхаючись, поступаюся місцем великій промисловій буржуазії, що вже підступає до нього з усіх сторін, як важка артилерія, впевнено і невідворотно. Та все ж встигаю зі сльозами вдячності на очах вимовити красиво і… клятвено, як в американських фільмах:

— Спасибі, мій Президенте!

І швидко відходжу. Звісно, що я люта, як вовчиця, і прагну крові! Але — агов! Олександро, схаменися, подумай, що така пристрасть може вилитися нам, кохана, новим крововиливом під череп! Отож візьми негайно себе в білі руки! Чорт з ними, смердами! Тим паче, ці вампіри тільки й чекають, вражини, крові! А дзуськи! Треба знайти Станіслава, і йти, по-англійськи.

Шукаю очима Станіслава і натикаюся на… Так це… авжеж, Полятицький! Власною персоною! А що він тут робить? Хочу запитати, але Полятицький, помітивши, що я рушила до нього, спішно розчиняється у «вершках». Злякався… Але кого? Мене чи, може, Лориної тіні?! Агов, Лоро, ти вже тут? А! Тепер зрозуміло… Слухай, подружко, а ти часом не навідуєшся до свого полюбовника ночами, не душиш, бува, його подушкою, що він так «резво ретировался»?! Сучий потрух! Убила б!

Аж клекочу благородним гнівом, але той клекіт лагідно гасить «гуманітарний» віце-прем’єр, що став мимовільним свідком моєї перепалки з колегами.

— Та не звертайте уваги… Хіба

Відгуки про книгу Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: