Тарас. Повернення - Олександр Денисенко
— Ого, какой тяшшолый мой гоштинетьш! — раділа вона.
Лікар Нікольський занепокоївся і викрикнув:
— Ну скажите на милость! Откуда у рядового киргизский ритуальный кинжал?!
— Да, в самом деле! Небось, подарок Исы! — почулися окрики.
Переляканий Шевченко опустився поряд із дівчинкою, вмовляючи віддати їй ножа.
Але Наташа відштовхнула його:
— Он мой! Я тошше с великанами хотшу воевать!
Поки Тарас умовляв малу віддати ножа, караульний за знаком Ускова, скрадаючись, заходив Шевченкові за спину, щоб напасти і скрутити йому руки. Та Шевченко вчасно це помітив, вихопив у Наташі ножа і стрімко відійшов убік, притискаючись до стіни, так що і караульний, і всі присутні опинилися перед ним. Дівчинка злякалася і втекла до тата.
Усі були заскочені таким розвитком подій. Найшвидше з усіх зметикувала ухмелена Серафима. Вона поривчасто підвелася, дістала з ридикюля дамський пістолет і навела на Шевченка.
— Могу у-убить! — сказала, заплітаючись язиком.
Шевченка це розсмішило. І п’яна дружина Косарєва не втерпіла і стрельнула з револьвера.
Усі дами скрикнули. Ната зарюмсала. Усков підхопив її на руки. А Косарєв тільки скрутив губи в бублика і сказав:
— Ха-ха…
Коли дим від пострілу розсіявся, Шевченко стояв усміхнений і неушкоджений, тільки годинник на підлозі, в якого поцілила Серафима, крутив хаотично стрілками і бринчав перебитими пружинами. Щоб якось заспокоїти капітаншу, Тарас підніс угору правицю без ножа, жестом просячи дати йому сказати. Це розсердило Серафиму. Вона обернулася до офіцерів, промовила:
— Простите, господа! — знову наставила пістолет на Шевченка, метляючи ним з боку в бік. Обрядін було потягнувся, щоб вихопити в неї пістолет, але Серафима учула його рух, хапливо обернулася і замість пострілу сказала ад’ютант-поручнику:
— Пух! — а потім вишкірилася, демонструючи гострі зубки, і додала злісно: — Только дёрнись ещё!..
— Серафима Петровна, я же хотел вам помочь!.. — виправдовувався Обрядін, обсмикуючи поли кітеля.
Серафима впізнала Обрядіна й забелькотала:
— А-а, Петя, это ты? Забери у него нож!
— Ваше благородие! Не нужно его забирать! Я его сам отдам! — сторожко промовив Шевченко, дуже обережно підійшов до столу й поклав на білий обрус ніж зі срібленим руків’ям.
Серафима невідривно вела за ним мушку пістолета, і, коли беззбройний Тарас відступив від столу, вона хвацько встромила револьвер назад у ридикюль.
Офіцерське панство, що посхоплювалося було з місць, застигло, як дошки в поламаному паркані. А Шевченко пожбурив ніж-пишак на підлогу ближче до Ускова і, карбуючи крок, підійшов до нього, взяв під козирок і відчеканив по-армійському:
— Вашевыскблродие! Осмелюсь обратиться!
Усков, ховаючи злий погляд, змовчав, відвернувся до доньки, неначе дозволив. І Шевченко, набираючись хоробрості, звернуся до всіх:
— Я пришёл сюда, чтоб высказать вам и… — тут Тарас повернувся до Косарєва, жартома вклонився і правив далі: — И вам, господин капитан, благодарность.
Капітан недобре вишкірився у відповідь і гиготнув:
— Наконец-то! Хоть что-то приятное от Шевченки!
Натомість деякі офіцери обурено зашуміли. Косарєв підніс угору пальця, закликаючи всіх заспокоїтися. І Тарас немовби за його командою ще більше виструнчився і проказав, звертаючись більше до Ускова:
— И я прошу вас отменить ваши приказы, которые дают мне поблажки перед остальными фрунтовиками, и разрешить мне дослужить положенный срок в армии вместе со всеми солдатами, конфирмованными и другими государственными преступниками.
Кампіоні це сподобалося, і він схвально загудів:
— Граммотно излагаешь! Ко мне в денщики пойдёшь!
Нікольський підтримав його:
— А что?! Правильно говорит! Молодец! Вот Мостовский у нас поляк, восставал против царя! А сдался на волю отечеству, принял присягу и тепер штабс-капитан-с артиллерии!
Іраклій Олександрович, добре знаючи Шевченка й помічаючи, як посмикується йому від внутрішнього шалу ліва брова, якомога спокійливіше сказав:
— Тарасе Григоровичу! Этого вам никто и никогда не запрещал!
Шевченко хмикнув, наче скидав напругу, а тоді заговорив, ущипливо підсміюючись, переходячи з української на російську:
— От і добре… Чудово! Я хочу выпить! — підійшов до столу, налив собі вина, підняв келих, сказав: — За ваше освобождение!..
Кампіоні заграв жовнами, важко втуплюючись у Шевченка божевільними очима.
Та Шевченкові він був не цікавий. Він знайшов серед дам писаря Пєтрова і звернувся до нього:
— Да, Константин Петрович?.. Не я невольник, а вы! Вам велено меня убрать! И вы уже месяц не можете со мной покончить и дрожите от страху,
