Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

Йому негайно на допомогу прийшов Пєтров і закінчив замість нього:

— …Виршы читает!

Тут не вдержався і сам Усков. Зіжмакав білу рукавичку і стисненим голосом сказав, рахуючи подумки швидкі удари серця:

— Господа! Вы забываетесь! Вы в моём доме! У меня на ужине! Я бы давно вышвырнул вас отсюда, если бы не был вашим начальником!

— Пу-пу-пу! — профуркав біля вікна Косарєв, роздуваючи губи і вдаючи гнів. — Господа! Ну что за вздор — в чужом доме жене начальника гадости говорить?

Усков лише презирливо зиркнув на нього і сказав уже голосно, щоб почули всі:

— Егор Михайлович! Скажите, а у вас представление о чести имеется?

Косарєв від закидів Ускова ще дужче налився кров’ю і так само гучно спитав:

— Ираклий Александрович, душка, вы что, и меня хотите выгнать, что ли?

— Пока нет, — відкарбував жорстко Іраклій Олександрович, посмикуючи за пальці свою білу рукавичку. — Но раз вы позволили скабрёзность в мой адрес и адрес моей жены в присутствии дам и нижних чинов, то я позволю себе разобраться в наших с вами чувствах в более интимной обстановке. Надеюсь вы, как офицер и мужчина, не откажите мне в этом удовольствии?

Уже будучи добре напідпитку, в цю бесіду втрутилася Серафима. Вона плеснула Обрядіна по коліну, щоб підливав їй вино, а сама запитала в Косарєва:

— Егоша! Что это всё значит?

Деякі дами й офіцери тихо гоготнули, притьмом одвертаючись і прибираючи апатичні міни.

— Это, Сима, у Ираклия Александровича шутки такие относительно чести. Так он себе представляет наши отношения: командир — подчиненный, — тоном ображеної гідності пробасив Косарєв.

На це Усков стрімко підступив до нього, розмахнувся рукою, але наприкінці жесту лиш м’яко шльопнув пальцем по губах капітана. Косарєв зблід. Він не боявся дуелі. Його принизив недбалий жест Ускова, котрий досі ще свердлив капітана поглядом.

На підтвердження своїх рішучих намірів комендант жорстко сказав:

— Мы поговорим с вами, капитан, в другом удобном месте. Если вы не против.

Косарєв різко вклонився, вдарив обцасами і промовив:

— Я пришлю… — і не договорив, бо від хвилювання поперхнувся. Знову кивнув монументальним підборіддям, погоджуючись на дуель, і вже збирався вийти, як ображена Агата Ускова несподівано поспішила перша до виходу, заступаючи Косарєву шлях.

— Останьтесь! — гукнув до дружини Іраклій Олександрович.

Очамрілий Косарєв, здивований зміною тону Ускова з металевого на довірливий, несамохіть обернувся, думаючи, що фраза призначалася йому. Але на неї відповіла Ускова, що спинилася у юрмі музикантів біля дверей до коридору:

— Простите! Не могу!

— Агафья Емельяновна! — майже благав дружину Усков.

Капітан Косарєв, котрий тільки тепер уторопав, що то не до нього, рішуче попрямував до сходів у коридорі. Ускова ж більше не слухалася чоловіка, вона страдницьки скрикнула і, розштовхуючи музикантів, помчала до сходів, випереджаючи розлюченого капітана. Несподівано з першого поверху їй назустріч піднявся мокрий від зливи Шевченко.

— Вы?! — ще більше розтривожилася Ускова. — И вы позволили себе придти сюда?! — і мигцем глянула на Косарєва, що затримався за її спиною, зацікавлено дослухаючись до їхньої бесіди.

Шевченко від цих слів ще більше спалахнув і рушив до зали, не удостоюючи Агату відповіддю.

Першим його зустрів Усков.

— Я вам, кажется, запретил тут появляться! — промовив він посірілими вустами і став на його шляху.

— А я пришёл! Подумал, вам всем без меня тут скучно! — Тарас лише кивнув комендантові, а сам обернувся до публіки за столом, розвів руки і вклонився.

Офіцери та їхні дами задубіли, не знаючи, як і яке ставлення до появи Шевченка виявляти. І поки запрошені думали, чи вигнати Тараса, чи привітатися з ним, за його спиною пролунали оплески. Це Косарєв у дверях зааплодував і так само, як і Шевченко, клеячи дурня, пророкотав:

— Тарас Григорьевич, мы тут без вас вот уже четвёртый день, ну, просто подыхаем от скуки!

— Ну конечно же! Как же нам без Шевченки?! — підтримав жарт капітана Нікольський.

— Без его стихов! — приєднався до них надірваним тенором Пєтров.

Тільки одна Наташа по-справжньому зраділа Шевченкові. Вона підскочила до нього, обняла за ноги й заплигала, виставляючи вгору рученята, щоб дядько Тарас підняв її, взяв на горгоші чи підкинув кілька разів до неба. При цьому дівчинка і раділа Шевченкові, й одночасно рюмсала від тривалої розлуки з ним.

— Тарашь! Где ты был? Я думала, ты умер… Жабери меня к шебе! Мне тут отшень шкушно!

Шевченко пригорнув дитину, заспокоїв, ще й квакнув їй жабкою на вушко. І мала запищала, заливаючись, від задоволення.

— Наталонько! Дівчинко моя! Я сражался с великанами! — виправдовувався Тарас.

— Шкажьки это вшьё! Ты мне гошьтинтьса принёшь?

І Наташа, не