Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс
— За його службу.
— Ба! Я б тобі порадила залишити собі свої два фунти на тиждень разом з будинком.
— Ймовірно, він би не відмовився від цього, та не може собі дозволити таку розкіш!
— Ти і керівництво! — сказала вона. — Не тішся, ти не керуєш. У тебе просто грошей більше, ніж тобі належиться, і ти примушуєш людей працювати на себе за два фунти на тиждень чи загрожуєш їм голодом. Керуєш! Що ти маєш з цього керівництва? Ти ж безсилий! Тільки лякаєш своїми грішми, наче якийсь єврей чи Шібер!
— Ви розмовляєте дуже вишуканою мовою, леді Чатерлей!
— Запевняю тебе, ти так само був дуже вишуканий там, у лісі. Мені стало соромно за тебе. Так, мій батько в десять разів людяніший за тебе, джентльмена!
Він простягнув руку і дзвінком викликав місіс Болтон. Однак пожовк від люті.
Вона пішла нагору до своєї кімнати, приговорюючи до себе: «І такий купує людей! Ну, мене він не купить, тому нічого залишатися з ним. Не джентльмен, а тухла риба, з його целулоїдною душею! І яке ошуканство, усі ці їхні манери, і ця глузлива задума, і вишуканість. У них стільки ж почуттів, скільки в целулоїдної ляльки».
Вона обмірковувала свій план на цю ніч і вирішила викинути Кліфорда з голови. Не хотілося ненавидіти його. Не хотілося зв'язувати себе з ним жодним почуттям. Не хотілося, щоб він знав про неї будь-що і, особливо, щоб він знав про її почуття до лісника. Це давні чвари з приводу її ставлення до слуг. Він вважав її надто фамільярною, вона вважала, що він по-дурному нечулий, непробивний, мов каучук, коли йшлося про інших.
В обідній час вона спокійно зійшла вниз у своїй звичній витриманій манері. Він був усе ще жовтий; у нього заболіла печінка, а напад печінки завжди вибивав його із звичної колії. Він читав французьку книжку.
— Ти коли-небудь читала Пруста? — запитав він її.
— Пробувала, але він наганяє на мене нудьгу.
— Він справді екстраординарний.
— Можливо! Та він навіває на мене нудьгу, вся ця ускладненість! У нього немає почуттів, а тільки потоки слів про почуття. Я втомлююся від самовдоволеного розумування.
— Ти віддаєш перевагу самовдоволеній тваринній бадьорості?
— Можливо! Але можна знайти й дещо, позбавлене самовдоволеності.
— Ну, а я люблю витонченість Пруста і його ґречну анархію.
— Від такого можна вмерти, справді.
— Це — слова моєї маленької євангелістки-дружини.
Знову, знову те ж саме! Та вона не могла стриматись від суперечки. Він сидів, наче кістяк, і гнітив її своєю холодною сірою волею кістяка. Вона майже відчувала, як її стискає і притискає до клітки своїх ребер кістяк. Та він також був при зброї, і вона його трохи боялася.
Вона якнайскоріше піднялася нагору і доволі швидко лягла спати. Та о пів на десяту встала і вийшла послухати. Ні звуку. Накинула халат і спустилася вниз. Кліфорд та місіс Болтон грали в карти на гроші. Мабуть, засидяться до півночі.
Коні повернулася до своєї кімнати, кинула піжаму на пожмакане ліжко, вдягла тонку сукню для тенісу, а на неї — ще одну вовняну денну сукню, взула гумові тенісні капці, накинула легкого плаща. І готова. Якщо хтось зустрінеться, вона просто вийшла на пару хвилин. А зранку, коли повертатиметься, вона просто вийшла прогулятися по росі, що доволі часто траплялося до сніданку. Щодо всього іншого, єдина небезпека — що протягом ночі хтось може зайти до неї в кімнату. Та це малоймовірно — менше одного шансу на сотню.
Бетс ще не замикав. Він зачиняв будинок о десятій годині і відчиняв о сьомій ранку. Вона вислизнула тихо й непомітно. Світила половинка місяця, достатня, щоб у світі було трохи світла, але недостатня, щоб помітити постать у темно-сірому плащі. Вона швидко йшла парком, але не з трепетом, який передує таємному побаченню, а із злістю й викликом, що пекли її серце. З таким серцем не варто йти на любовну зустріч. Але ã la guerre![32]
РОЗДІЛ ЧОТИРНАДЦЯТИЙ
Коли вона підійшла до паркової хвіртки, то почула, як клацнула клямка. Він був там, у темряві лісу, і помітив її!
— Як добре, що ти рано, — він сказав з темряви. — Все гаразд?
— Без жодних труднощів.
Він тихо зачинив за нею хвіртку і спрямував на землю промінь світла, виявилося, що бліді квіти ще не закрилися на ніч. Вони пішли окремо, в мовчанні.
— Ви справді не поранилися сьогодні вранці тим кріслом? — запитала вона.
— Ні, ні!
— Ота пневмонія, як вона на вас вплинула?
— Та ніяк! Серце трохи ослабло і легені втратили пружність. Та це завжди так.
— І вам не можна перенапружуватися фізично?
— Не часто.
Вона брела далі в злому мовчанні.
— Ви ненавидите Кліфорда? — запитала нарешті.
— Ненавиджу? Ні! Надто багато я зустрічав таких, як він, щоб дратуватися ненавистю до нього. Я заздалегідь знаю, що такі, як він, мені байдужі, і край.
— Що значить такі, як він?
— Нє, ти ж знаєш краще за мене. Такі собі моложаві джентльмени, трохи схожі на жінок, і без яєць.
— Яких яєць?
— Чоловічих!
Вона обдумувала його слова.
— Але хіба ж у цьому справа? — запитала трохи збентежено.
— На дурня кажуть, що він не має мозку, на скнару — що він не має серця, на боягуза — що не має живота. Та коли чоловікові бракує того гарячого, дикого мужського шматка, кажуть — у нього немає яєць. Він ніби євнух кастрований.
Вона й це обдумала.
— І Кліфорд кастрований? — запитала вона.
— Кастрований і тому сварливий, як усі такі типи, коли наступаєш їм на мозоль.
— І ви думаєте, що ви не кастрований?
— Мабуть, не зовсім.
Нарешті вона здалеку запримітила жовте світло. І завмерла на місці.
— Там світло! — сказала вона.
— Я завжди залишаю в хаті світло, — сказав він.
Вона знову пішла поруч з ним, не торкаючись до нього і думаючи, чому взагалі вона йде з ним.
Він відчинив, вони зайшли, і він замкнув двері. Наче в тюрму, подумала вона! Коло червоного вогнища свистів чайник, на столі стояли чашки.
Вона сіла на дерев'яне крісло біля вогню. Після лісової прохолоди було тепло.
— Я скину туфлі, вони мокрі, — сказала вона.
Вона сиділа, поклавши ноги в панчохах на гарну сталеву решітку каміна. Він пішов до комірчини, приніс їжу — хліб, масло і консервований язик. Вона зігрілася, скинула плащ. Він повісив його на дверях.
— Що ти вип'єш — какао, чай чи каву? — запитав він.
— Мабуть, мені нічого не
