Буремні дев'яності - Катаріна Сусанна Прічард

В цій повісті про золоті приїски Західної Австралії я прагнула не тільки відтворити життя окремих осіб, але й подати історію певної галузі промисловості.

Протягом кількох років я збирала матеріали — жила й працювала на приїсках, розпитувала старих шукачів золота, слухала їхні розповіді про золоту гарячку та злигодні тих днів. Я прочитала всі старі газети і майже все, що було написано на цю тему; але в основу цієї повісті лягли спогади двох людей, що діють під іменами Дінні Квіна та Саллі Гауг. Зображені події їхнього життя — справжні, і решта героїв теж мають своїх двійників серед перших старателів, хоча, з цілком зрозумілих причин, я уникала повної тотожності.

Добираючи імена для своїх героїв, я намагалась оминути ті, що були поширені на приїсках якогось часу, хоч це й виявилось дуже важкою справою при такому широкому полотні; проте не змінені лише ті імена, які набрали історичного значення або ж стали майже легендарними.

Зокрема, збережено прізвища людей, що брали участь у боротьбі за права старателів на видобуток розсипного золота, а також наведено деякі їхні висловлювання, бо це дає найкраще уявлення про тогочасні настрої, чого неспроможна зробити ніяка фантазія автора.

«Буремні дев’яності» задумано як першу книгу трилогії, присвяченої життєпису Дінні Квіна й Саллі Гауг та історії золотих приїсків.

Висловлюю глибоку подяку власникам «Калгурлійського гірника», які дали мені можливість ознайомитися з архівами газети. Я також використала дані, що є в книгах «Боротьба за золото» Джона Маршалла, «Золоті деньки» Жюлеса Ресайда й «Ото були дні» Артура Рейда, — всі вони містять багато цінного фактичного матеріалу.

Катаріна Сусанна Прічард

Дим здіймався високим стовпом у чисте сухе повітря. Наче, зітхання живої істоти, злітав він з положистого схилу пагорба й танув над широкою рівниною, аж до самого обрію вкритою сірими чагарями. На сході небо розгорялося сліпучим сяйвом — сходило сонце.

Темношкірі кочівники, що спали біля вогнища, заворушились. Один з них, ще зовсім молодий, підгорнув докупи тліючі головешки, взяв свої списи й, випроставшись на весь зріст, став пильно вдивлятися в навколишні безкраї дикі простори — місця, де він полював. Роздуваючи ніздрі, він нюшив ранкове повітря, шукаючи дичини, і раптом вловив якийсь чужий запах. Його сильне й гнучке оголене тіло напружилось, темні очі уп’ялися в далечінь.

— Юккі! — різко й хрипло, немов крик птаха, пролунав його остережний вигук.

Ще не прочумавшись від сну, люди, які лежали біля вогнища, посхоплювались на ноги й обступили юнака.

Ген-ген на півдні, над морем непролазного чагарникового плетива, в повітрі тихо повзла хмарка куряви. Темношкірі, чоловіки й жінки, заговорили навперебій, і їхні голоси уривались від хвилювання та страху перед тією далекою темною хмариною, що повільно сунула на них.

Це була невелика сім’я австралійців — старий дідусь, четверо дорослих чоловіків, їхні дружини та діти; всі вони добре знали, що саме збило куряву на тлі світанкового неба: сюди йшли чужинці з своєю худобою, щоб заволодіти землями, де полювало плем’я. Йшли люди, в яких є смертоносні палиці, що плюються вогнем, люди, які хапають кожного тубільця, де тільки їм щастить його підстерегти, і вимагають показати воду. Воду або золото — ці чаклунські скарби, які шукає біла людина і які ховаються під шаром пилюки в руслах пересохлих струмків чи виблискують прожилками на вивітрених схилах гір. Багато білих людей сконало на цих рівнинах та серед голого бескеття, бо ні їх мудрість, ані чаклунство не допомагали їм знаходити їжу й воду в посушливу пору. Але приходили все нові й нові дивні люди та їхні тварини, вони випивали всю воду з ковбань, розполохували звірину, шматували землю у божевільному прагненні знайти жовтий камінь, якого так боялись темношкірі, бо він накликав на них усі нещастя.

За кілька хвилин жінки забрали дітей та коряки для води, чоловіки — свої списи, палиці та бумеранги, і табір зрушився з місця. Темні постаті майнули між деревами, почувся тріск та шурхіт, кущуваті акації, всіяні пухнастим жовтим цвітом, на мить розступились, а потім м’яко зімкнулись. Тубільці линули крізь гущину, мов тіні дерев, і в їхніх рухах було стільки ж гнучкості та пружності, як і в молодих стовбурцях, коли їх хилить і погойдує вітер.

Чоловіки-мисливці обігнали інших, розсипалися врізнобіч і зникли з очей. Старий з жінками та дітьми неухильно прямував на північний схід, туди, де край небосхилу тяглося довге пасмо сизих горбів. До півдня, просуваючись тією ж легкою ходою, вони подолали багато миль.

Та ось одна з молодих жінок почала приставати. Разом з нею відстала й стара. Вона відокремилася від гурту й пішла понад звивистим яром, промитим зливами в твердій рудуватій землі. Молода жінка попленталась за нею. Вона була вагітна, і їй дедалі важче ставало йти, вона задихалась. Зрештою вона прихилилась до дерева і, певне, лягла б на землю, але стара, озирнувшись, вилаяла її і змусила йти далі. Коли вони дістались до маленької улоговинки, оточеної величезними валунами, молода жінка сіла, а стара поставила долі свої коряки і поклала біля них шкіряну торбинку та загострену на кінці палицю. Іншою паличкою вона витерла вогню й обережно притрусила кволу жаринку купкою сухого листя та тонких хмизинок.

Потому вона видерлась на скелі і з тривогою зазирнула через край обточеного негодою валуна. В міленькій кам’яній ямці блищало крихітне озерце чистої води. Задоволене бурмочучи, стара сповзла назад, взяла коряк —містку дерев’яну посудину, в якій тубільці зберігають їжу та воду, — знов подерлась на скелі, напилася сама, наповнила коряк і принесла води молодій жінці. Далі руками вигребла гальку з-під низькорослої ясно-зеленої акації й очистила місцинку навколо багаття.

Сухе листя і хмиз, що були спалахнули яскравим полум’ям, уже перегоріли, від них лишилось тільки трохи приску. Стара опустилась навпочіпки, згребла його на купу і, підкладаючи сухе паліччя, знов роздмухала вогонь. Потім привалила багаття оберемком зелених віт, і над землею заклубочився густий пахучий дим. Молода жінка