Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс
Вони глянули на долину перед шахтою і на будинки з чорними покрівлями за нею — Тевершел, немов змія, повз угору схилом. Над старою бурою церквою дзвонили дзвони: не-ді-ля, не-ді-ля, не-ді-ля!
— А хіба люди дозволять диктувати тобі умови? — сказала вона.
— Люба моя, якщо зробити це обережно, їм нічого не залишиться.
— А хіба для цього не потрібно взаємне розуміння?
— Абсолютно, коли вони збагнуть, що промисловість важливіша за індивідуальність.
— І ти маєш стати власником промисловості? — спитала вона.
— Ні. Але певною мірою я справді її власник, так, цілком точно. Тепер володіння власністю перетворилося на релігійне питання, як це було за часів Христа і святого Франціска. Питання стоїть не так: візьми все, що маєш, і віддай бідним, а застосуй усе, що маєш, щоб оживити промисловість і дати роботу бідним. Це єдиний шлях нагодувати всі роти і вдягнути всі тіла. Дати все, що ми маємо, бідним — приведе до голоду як бідних, так і нас самих. А загальний голод не є високою метою. Навіть загальна бідність — річ не з приємних. Бідність потворна.
— А нерівність?
— Це — доля. Чому планета Юпітер більша за планету Нептун? Не можна змінити природу речей!
— Та якщо вже колись зародилася ця заздрість, і ревність, і невдоволеність… — почала вона.
— Зроби все, щоб припинити їх. Хтось повинен керувати цим лицедійством.
— Але хто керівник лицедійства? — запитала вона.
— Люди, які володіють і правлять промисловістю.
Запала довга мовчанка.
— Мені здається, що з них — поганий керівник, — сказала вона.
— Тоді запропонуй, що їм робити.
— Вони не сприймають своє керівництво достатньо серйозно, — мовила вона.
— Вони сприймають його значно серйозніше, ніж ти свій дворянський титул, — сказав він.
— Це випад у мій бік. Мені він узагалі не потрібний, — випалила вона.
Він зупинив крісло і поглянув на неї.
— Але хто ж тепер ухиляється від відповідальності? — сказав він. — Хто в такий час намагається втекти від відповідальності керівництва, як ти це називаєш?
— Та я не хочу жодного керівництва! — запротестувала вона.
— Ах, так! Це ж нісенітниця. Ти його маєш, ти на нього приречена. І мусиш жити згідно з ним. Хто дав шахтарям усе, що вони мають, що варто мати, усю їхню політичну свободу, їхню освіту в її теперішньому вигляді; їхні санітарні умови, охорону здоров'я, їхні книжки, їхню музику, усе? Хто їм це дав? Шахтарі шахтарям? Ні! Усі Реґбі й Шіплі цілої Англії внесли свою частку і повинні продовжувати в цьому ж дусі. Це — твоя відповідальність.
Коні вислухала й дуже почервоніла.
— Я б хотіла щось дати, — сказала вона. — Та мені не дозволено. Тепер усе треба продавати і за все платити; і всі ті речі, про які ти згадував, Реґбі й Шіплі продають людям з добрим зиском. Усе продається. Жодним ударом серця ти не відчуваєш істинного співчуття. А крім того, хто відібрав у людей їхнє природне життя і чоловічі якості, давши їм увесь цей індустріальний жах? Хто це вчинив?
— І що ж мені робити? — спитав він, бліднучи. — Покликати, щоб вони прийшли і пограбували мене?
— Чому Тевершел такий потворний, такий бридкий? Чому їхнє життя таке безнадійне?
— Вони побудували собі власний Тевершел. Це частина їхнього уявлення про свободу. Вони побудували собі свій любий Тевершел і живуть своїм власним любим життям. Я не можу проживати за них їхні життя. Кожна комаха має своє життя.
— Але ж ти примушуєш їх працювати на тебе. Вони живуть життям твоєї вугільної шахти.
— Зовсім ні. Кожна комаха шукає власної поживи. Ніхто не змушений працювати на мене.
— Їхнє життя індустріалізоване й безнадійне, і таке ж саме наше! — вигукнула вона.
— Не думаю. Це просто романтичний зворот мови, релікт умерлого й давно забутого романтизму. Коні, люба, ти зараз зовсім не схожа на безнадійну постать.
І це була правда. Адже її темно-голубі очі палахкотіли, кров прилила до щік; сповнена бунтівливої пристрасті, вона не скидалася на втілення безнадії. Серед жмутків трави помітила, що кучеряві свіжі баранчики застигли, закутані у свій тьмяний пух. І вона з люттю гадала, чому вона відчувала, що Кліфорд так помиляється, однак не могла йому про це сказати, вона не могла визначити, в чому він помиляється.
— Не дивно, що люди тебе ненавидять, — сказала вона.
— Неправда, — відповів він. — І не роби помилку: у твоєму розумінні цього слова вони не люди. Це звірі, яких ти не розумієш і ніколи не зможеш зрозуміти. Не перенось свої ілюзії на інших людей. Маси завжди були однакові і завжди будуть однакові. Раби Нерона надзвичайно мало відрізнялися від наших шахтарів чи робітників Форда. Це — маси, вони незмінні. Особистість може виринути з мас. Але ця поява не міняє самих мас. Маси невиправні. Це найважливіший факт суспільної науки. Panem et circenses![28] Хоч освіта сьогодні — лише один із невдалих замінників цирку. Сьогодні погано те, що ми геть зіпсували циркову частину програми і отруїли наші маси крихтами освіти.
Коли Кліфорд розпалився у своїх почуттях до простих людей, Коні злякалася. В його словах було щось нищівно правдиве, але ця правда вбивала.
Помітивши її блідість і мовчазність, Кліфорд знову завів своє крісло, і більше не пролунало ні слова, аж доки він зупинився коло дерев'яної хвіртки, а вона її відчинила.
— І тепер нам потрібні, — сказав він, — не мечі, а батоги. Масами правили з днів сотворіння і треба ними правити до кінця цих днів. Суще лицемірство й фарс говорити, ніби вони самі здатні собою керувати.
— Але ти здатен ними керувати? — запитала вона.
— Я? О так! Ні мій розум, ні моя воля не скалічені, а ногами я не керую. Я можу внести свою частку в керівництво, цілком, свою частку; дай мені сина, і він зможе керувати своєю галуззю після мене.
— Але ж він не буде твоїм власним сином, сином твого рідного правлячого класу, тобто, може, й не буде, — видавила вона з себе.
— Мені байдуже, ким буде батько, аби це був здоровий чоловік і мав інтелект не нижче нормального рівня. Дай мені дитину від будь-якого здорового й досить розумного чоловіка, і я зроблю з нього бездоганного й повноправного Чатерлея. Має значення не те, хто народжує, а те, куди спрямовує нас доля. Помісти будь-яку дитину в середовище правлячих класів, і вона виросте на своєму
