Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс

— Ні! Не кажи так!

Він мовчав. Та вона відчувала в ньому чорну порожнечу розпуки. То була смерть усякого жадання, смерть усякого життя; в цій розпуці, неначе в чорній печері всередині людини, губився її дух.

— І ти так холодно говорив про секс, — сказала вона. — Так ніби хочеш тільки власної насолоди й задоволення.

Вона нервово протестувала проти нього.

— Нє! — сказав він. — Я хотів мати насолоду й задоволення від жінки і ніколи їх не отримував, тому що я міг дістати свою насолоду й задоволення від неї тільки тоді, коли вона одночасно одержувала це ж саме від мене. І так не траплялося ніколи. Тут потрібні обоє.

— Але ж ти ніколи не вірив у своїх жінок. Ти навіть у мене по-справжньому не віриш, — сказала вона.

— Я не знаю, що значить вірити в жінку.

— Бачиш, у цьому й причина.

Вона досі сиділа, згорнувшись у нього на колінах. Та він поринув у сіру безнадію, для неї він був недосяжний. І кожне її слово відштовхувало його ще далі.

— Але в що ти віриш? — наполягала вона.

— Не знаю.

— Ні в що, як усі знайомі мені чоловіки, — сказала вона.

Обоє мовчали. Тоді він стрепенувся і сказав:

— Так, є таке, в що я вірю. Я вірю в добре серце. Особливо я вірю в добре серце в коханні, в те, щоб любитися з добрим серцем. Я вірю, якщо чоловіки змогли б любити з добрими серцями, а жінки добросердно приймати цю любов, усе б добре кінчалося. А безсердечні любощі — смерть, ідіотизм.

— Але ж ти не береш мене з холодним серцем, — запротестувала вона.

— Я взагалі не хочу тебе брати. В цю хвилину моє серце таке холодне, як вистигла картопля.

— О! — сказала вона, жартівливо поцілувавши його. — Давай зробимо її sautées[33].

Він засміявся і випростався.

— Це — факт! — сказав він. — Крихта сердечної теплоти варта всього іншого. Та жінкам це не подобається. Навіть тобі це не зовсім подобається. Ти любиш добре, гостре, глибоке й холодне злягання, а потім робиш вигляд, ніби все — мед. Де твоя ніжність до мене? Ти не довіряєш мені, як кішка собаці. Кажу тобі, ніжність і сердечна теплота мають бути двосторонніми. Ти любиш злягатися, але хочеш, щоб це було чимось грандіозним і таємничим, щоб воно лестило твоєму почуттю власної значимості. Твоє самовеличання значить для тебе більше, в п'ятдесят разів більше за будь-якого чоловіка або за перебування з чоловіком взагалі.

— Але ж те саме я можу сказати про тебе. Твоя власна зарозумілість — для тебе все.

— Еге ж! Тоді дуже добре! — він удав, що хоче встати. — Тоді давай розійдемося. Мені краще вмерти, ніж іще раз лягти в ліжко з холодним серцем.

Вона звільнилася з його обіймів, і він підвівся.

— І ти думаєш — я цього хочу? — запитала вона.

— Сподіваюся, ні, — відповів він. — У всякому разі йди в ліжко, а я спатиму тут, долі.

Вона глянула на нього. Блідий, з насупленими бровами, у своїй огиді він став далекий, наче Північний полюс. Усі чоловіки однакові.

— Я не можу до ранку піти додому, — сказала вона.

— Не треба! Йди спати. Чверть на першу.

— І не збираюся, — сказала вона.

Він перетнув кімнату і взяв черевики.

— Тоді я вийду! — сказав він.

Він почав взуватися. Вона втупилася в нього поглядом.

— Зачекай! — вона затнулася. — Зачекай! Що між нами сталося?

Він зігнувся, зашнуровуючи черевики, і не відповів. Секунда спливала за секундою. Темрява накотилася на неї, мов непритомність. Уся її свідомість умерла, і вона стояла, широко розплющивши очі, дивилася на нього з невідомості й більше нічого не знала.

Відчувши тишу, він підвів погляд і побачив її широко розплющені очі, її розгубленість. І його наче підкинуло, він підвівся, пошкандибав до неї, одна нога в черевику, друга — боса, охопив її руками, притиснув до свого тіла, котре відчуло її біль. І так він тримав її, а вона застигла в його обіймах.

Тоді його руки сліпо помандрували вниз, обмацуючи її, дісталися під одяг, туди, до теплого й ніжного тіла.

— Моя любка! — пробурмотів він. — Моя маленька любонька! Не тра нам сваритися! Давай ніколи не сваритися! Я люблю тебе, люблю мацати тебе. Не сперечайся зо мной! Нє! Нє! Нє! Давай будемо разом.

Вона підвела обличчя й подивилася на нього.

— Не хвилюйся, — сказала твердо. — Хвилюватися недобре. Ти справді хочеш бути зі мною?

Широким прямим поглядом вона поглянула йому в обличчя. Він зупинився і раптом закляк, відвернувши лице. Усе його тіло враз завмерло, але не відсахнулося.

Тоді він підвів голову, подивився їй в очі з своєю чудною, трохи глузливою посмішкою і сказав:

— Еге ж! Чорт забирай, давай будемо разом!

— Справді? — сказала вона, її очі наповнилися сльозами.

— Еге ж, справді! Серцем, животом і прутнем.

Він досі усміхався, в очах зблиснула іронія і майнула гіркота.

Вона тихо плакала, вони лягли, і він увійшов у неї прямо там, на килимку коло каміна, повертаючи взаємну рівновагу. І тоді вони швидко пішли в ліжко, адже ставало холодно, і вони втомили одне одного. І вона пригорнулася коло нього, почуваючись маленькою, присищеною, і обоє враз заснули, в одну мить. Так вони лежали, не поворухнувшись, доки над лісом встало сонце й почався день.

Тоді він прокинувся і глянув на світло, фіранки були закриті. Він слухав дикий гамір дроздів у лісі. Має бути чудовий ранок, пів на шосту, час прокидатися. Він так міцно спав! Починався такий новий день! Жінка все ще уві сні, ніжна і згорнута в калачик. Його рука торкнулася її, вона розплющила блакитні зачудовані очі, несвідомо усміхнулась йому в обличчя.

— Ти прокинувся? — запитала.

Він дивився їй в очі. Усміхнувся й поцілував її. Раптом вона підвелася й сіла.

— Уявити тільки — я тут! — сказала вона. Вона озирнулася на побілену маленьку спальню зі скошеною стелею і слуховим вікном, заштореним білими фіранками. Кімната була гола, за винятком пофарбованої в жовтий колір тумбочки і стільця і невеликого білого ліжка, де вони лежали.

— Уявити собі — ми тут! — сказала вона, подивившись униз на нього. Він лежав, прикипівши до неї поглядом, і пальцями пестив їй груди під тонкою нічною сорочкою. Теплий і ніжний, він виглядав таким молодим і красивим. Його очі могли дивитися так тепло. І він був свіжий і молодий, наче квітка.

— Я хочу це скинути! — сказав він і через голову стягнув