Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс

— Краще просурмити в ріжок, може, надійде лісник, — сказала Коні. — Він трохи його підіпхне. І я з ним підіпхну. Це допомагає.

— Дамо йому перепочити, — сказав Кліфорд. — Ти не підкладеш під колесо якийсь клин?

Коні знайшла камінь, і вони чекали. Через якийсь час Кліфорд знову ввімкнув мотор і завів крісло. Воно спотикалося й затиналося, немов хворе, видаючи дивні звуки.

— Дозволь мені штовхати! — сказала Коні, підходячи ззаду.

— Ні! Не штовхай! — він сказав люто. — Яка користь від цього чортового корита, якщо його треба штовхати! Підклади камінь!

Знову пауза і новий старт; та ще невдаліший за попередній.

— Та дозволь мені підштовхнути, — сказала вона. — А ні, то просурми в ріжок, поклич лісника.

— Почекай!

Вона чекала, і він зробив ще одну спробу, від якої було більше лиха, ніж користі.

— Просурми в ріжок, якщо не хочеш, щоб я штовхала, — сказала вона.

— Чорт! Помовч хоч хвилину!

Вона хвилину мовчала, він відчайдушно боровся з маленьким мотором.

— Ти тільки остаточно його доламаєш, Кліфорде, — умовляла вона, — а крім того, зовсім рознервуєшся.

— Якби мені тільки вийти й подивитися на цю чортову штуку! — сказав він роздратовано. І різко просурмив у ріжок. — Може, Мелорз зрозуміє, що сталося.

Вони чекали серед стоптаних квітів, небо починало хмаритися. В тиші загукала горлиця: ту-ур, ту-ур, ту-ур! Кліфорд примусив її замовкнути свистком ріжка.

Лісник з'явився скоро, вийшов з-за повороту стежки, дивлячись запитливо. Віддав честь.

— Ви хоч трохи розумієтеся на моторах? — різко запитав Кліфорд.

— Боюся, ні. Зіпсувався?

— Певно! — буркнув Кліфорд.

Чоловік дбайливо сів навпочіпки біля колеса і втупився у маленький моторчик.

— Боюся, я не знаю нічого про всі ці механічні речі, сер Кліфорд, — сказав він спокійно. — Якщо в ньому вистачає бензину й мастила…

— Погляньте-но уважно й перевірте, чи не зламалося що, — буркнув Кліфорд.

Лісник прихилив до дерева рушницю, скинув плащ і кинув його поряд з рушницею. Коричневий пес сів на сторожі. Лісник присів і зазирнув під крісло, штрикнув пальцем у засмальцьований моторчик, так щоб не забруднити мастилом чистої недільної сорочки.

— Здається, нічого не зламалося, — сказав він. Підвівся, відсунув з чола капелюха, почухав чоло, вивчаючи ситуацію.

— Видно нижні стрижні? — запитав Кліфорд. — Перевірте, чи вони в порядку?

Чоловік розпластався на землі, вигнув шию, підлазячи під мотор, і поштрикав його пальцем. Коні подумала, як жалюгідно виглядає чоловік, слабкий, маленький, лежачи долілиць на цій великій землі.

— Наскільки мені видно, все гаразд, — долинув глухий голос.

— Не думаю, щоб ви могли чимось зарадити, — сказав Кліфорд.

— Здається, ні! — Він підвівся і сидів по-шахтарськи навпочіпки. — Жодних явних пошкоджень.

Кліфорд завів мотор, тоді ввімкнув зчеплення. Крісло не рухалося.

— Натисніть сильніше, — запропонував лісник.

Кліфорда дратувало втручання, але він змусив мотор гудіти, наче муху. Зрештою мотор кахикнув, загарчав і наче запрацював. Ніби поїде, — сказав Мелорз. Та Кліфорд уже затрясся по траві. Крісло трохи нахилилося й повільно посунуло вперед.

— Якщо я підштовхну, воно піде, — сказав лісник ззаду.

— Відійдіть! — буркнув Кліфорд. — Воно само поїде.

— Але, Кліфорде! — втрутилася Коні. — Зрозумій, воно не потягне. І чому ти такий впертий!

Кліфорд зблід від злості. Він натис важелі управління. Крісло зробило ривок, проспотикалося ще декілька ярдів і застигло серед прегарної галявини дзвіночків.

— Не може! — сказав лісник. — Бракує потужності.

— Воно вже виїздило раніше, — холодно відказав Кліфорд.

— А цього разу не виїде, — сказав лісник.

Кліфорд не відповів. Він почав перемикати мотор то на велику, то на малу потужність, так наче видобуваючи з нього голос. Ліс відлунював моторошними звуками. Тоді, різко сіпнувши, він привів його в рух і натиснув на гальмо.

— Ви розтрощите його, — пробурмотів лісник.

Крісло нахилилося в бік схилу.

— Кліфорде! — вигукнула Коні, кинувшись уперед.

Але лісник схопив крісло за поперечину. Однак Кліфорд, натискаючи з усієї сили на важелі, спромігся виїхати на дорогу, і з диким гуркотом крісло намагалося здолати підйом. Мелорз підштовхував ззаду, і воно сунуло угору, наче бажаючи себе виправдати.

— Отож виходить! — сказав Кліфорд, переможно зиркнувши через плече. Там він побачив обличчя лісника.

— Ви що, штовхаєте?

— Інакше воно не поїде.

— Відпустіть. Я вас не просив.

— Воно не поїде.

— Дайте йому спробувати! — гаркнув Кліфорд.

Лісник відійшов, тоді повернувся по плаща та рушницю. Крісло одразу, наче захлинувшися, застигло на місці. Кліфорд, опинившись у нього в полоні, побілів від роздратування. Він руками смикав важелі, адже ноги не мали сили. Видобував з крісла чудні звуки. У дикій нетерплячці шарпав маленькі ручки і добував з нього ще нові звуки. Та воно не зрушило. Ні, не зрушило. Він вимкнув мотор і сидів, застигши у своїй люті.

Констанс сиділа на пагорбі й дивилася на стоптані й потовчені дзвіночки. «Що може бути краще за англійську весну», «Я можу внести свою частку в керівництво», «Що нам тепер потрібне — це батоги, а не мечі», «Правлячі класи!»

З плащем і рушницею підійшов лісник, Флосі обачно тулилася до його ніг. Кліфорд попросив його чимось зарадити з мотором. Коні, яка зовсім не розумілася на технічних особливостях моторів і вже мала досвід аварій, терпляче сиділа на пагорбі, наче сфінкс. Лісник знову ліг на живіт. Правлячі класи і службові класи!

Він підвівся і сказав терпляче:

— Ну, спробуйте знову завести.

Він говорив спокійно, наче до дитини.

Кліфорд завів, а Мелорз швидко став позаду і почав штовхати. Воно поїхало — половину роботи виконував мотор, іншу половину — чоловік.

Кліфорд озирнувся, жовтий від гніву.

— Ви заберетеся звідси?!

Лісник зразу пустив крісло, а Кліфорд додав:

— Як мені знати, що з ним коїться?

Чоловік поклав рушницю і став надягати плаща. З нього було досить.

Крісло повільно покотилося донизу.

— Кліфорде, гальма! — закричала Коні.

Вона, Мелорз і Кліфорд спохопились одночасно, Коні й лісник ледь зіштовхнулися. Крісло зупинилося. На мить запанувала мертва мовчанка.

— Ясно, я у вашій владі! — сказав Кліфорд. Він пожовтів від люті.

Ніхто не відповів. Мелорз перекинув рушницю через плече. Його лице чудне й невиразне — суцільне абстрактне терпіння. Собака Флосі, застигнувши насторожі майже між ногами господаря, ніяково заворушилася, позираючи на крісло з великою підозрою, ці троє людей її дуже бентежили. Tableau vivant[30] завмерла між зім'ятих дзвіночків, ніхто не вимовив ні слова.

Жодної відповіді. Відсутнє обличчя Мелорза виглядало так, наче він і не чув нічого. Коні схвильовано глянула на нього. Кліфорд так само озирнувся.

— Ви не могли б штовхати крісло додому, Мелорзе? — промовив з холодною вищістю. — Сподіваюся,