Девід Копперфілд - Чарльз Діккенс
«Девід Копперфілд» — один із найвідоміших і найулюбленіших романів Чарльза Діккенса, який вважається класикою світової літератури. Цей твір, опублікований у 1850 році, займає особливе місце у творчості письменника, адже сам Діккенс вважав його своїм улюбленим. Багато елементів сюжету мають автобіографічний характер, оскільки автор використовував свій власний досвід і переживання для створення центрального персонажа та відображення його життєвого шляху. Роман став важливим етапом розвитку англійської літератури, звертаючи увагу на соціальні проблеми і людські долі в умовах складного історичного періоду.
Центральною темою роману є формування особистості Девіда Копперфілда — хлопчика, який народився в непростих умовах і змушений боротися за своє місце в суспільстві. Його життя починається з втрати батька ще до народження, а подальші події складаються таким чином, що його дитинство сповнене важких випробувань і страждань. Однак, незважаючи на всі негаразди, Девід зберігає внутрішню силу і бажання досягти більшого, що і стає рушійною силою його життєвого шляху.
Чарльз Діккенс уміло поєднує глибокі емоційні переживання головного героя з соціальними і політичними реаліями тогочасної Англії. Роман дає нам можливість зазирнути в складні взаємовідносини між різними соціальними прошарками, спостерігаючи за тим, як люди долають труднощі і шукають своє щастя в умовах жорстокої соціальної нерівності. Через долю Девіда Копперфілда Діккенс показує не тільки особисту боротьбу, але й загальну картину суспільства, що відображає реальні проблеми того часу — бідність, жорстокість, експлуатацію дітей та відсутність належної освіти.
Починаючи свій життєвий шлях у бідності та скруті, Девід змушений зустрітися з низкою важких подій. Одна з перших таких трагедій — шлюб його матері з суворим і жорстоким містером Мердстоном, який стає для хлопця символом нещастя. Мердстон, разом зі своєю сестрою, не лише позбавляє Девіда дитячої радості, але й робить його життя нестерпним, змушуючи хлопчика жити в страху та стражданнях. Це період формування його характеру, коли він вперше зустрічається з жорстокістю світу, але водночас навчається не втрачати віри у краще.
Девід проходить через різні стадії дорослішання, і кожна з них супроводжується низкою випробувань. Один із найбільш значущих моментів — це відправлення до школи, де він зустрічає нових друзів і ворогів, що відіграють важливу роль у його житті. Знайомство з такими персонажами, як Джеймс Стірфорт і Томмі Тредлс, стає важливим етапом у формуванні його особистості. Стірфорт, харизматичний і талановитий хлопець, стає для Девіда прикладом і натхненням, хоча їхні стосунки мають гіркий фінал. Тредлс, навпаки, символізує щиру дружбу і підтримку, допомагаючи головному герою у важкі моменти.
Після смерті матері і фінансових труднощів, Девід опиняється на самому дні соціальної ієрархії, працюючи на фабриці, де стикається з реальністю життя бідняків. Цей період стає для нього переломним, коли він усвідомлює, що має самостійно будувати своє майбутнє. Однак, завдяки підтримці своїх родичів, зокрема ексцентричної і добросердечної тітки Бетсі Тротвуд, Девід отримує шанс отримати освіту і розпочати нове життя.
Важливу роль у романі відіграє також любовна лінія. Девід Копперфілд зустрічає кілька жінок, які впливають на його життя і світогляд. Перші романтичні почуття Девіда, спрямовані на Дору Спенлоу, показують наївність і молодечий ідеалізм, властивий йому на початку дорослого життя. Їхнє весілля, попри початкову ейфорію, виявляється непростим випробуванням, коли Девіду доводиться стикатися з реаліями життя і відчути біль втрати. Водночас, його стосунки з Агнес Вікфілд — розумною і відданою дівчиною, яка стає його справжньою любов’ю, відображають еволюцію його почуттів і розуміння того, що справжнє кохання полягає не тільки в романтиці, а й у дружбі, довірі та підтримці.
Окрім особистих випробувань, які проходить Девід, у романі відчувається велика кількість другорядних персонажів, кожен з яких має свою важливу роль у розвитку сюжету і підкреслює різні аспекти соціального життя тогочасної Англії. Одним із таких персонажів є Урія Гіп, який символізує лицемірство і жадібність. Його маніпуляції та інтриги додають драматизму і підкреслюють важливість моральної чистоти і справедливості, які втілює сам Девід.
Тема боротьби зі злом і несправедливістю, яка проходить через весь роман, стає основною ідеєю твору. Девід Копперфілд, незважаючи на всі труднощі, залишається людиною з великим серцем і чистою душею, яка вірить у справедливість і добро. Його життєвий шлях показує, що, незважаючи на соціальну нерівність і жорстокість світу, завдяки праці, наполегливості та любові можна досягти успіху і знайти своє місце в житті.
Одним із головних досягнень Чарльза Діккенса у «Девіді Копперфілді» є його здатність поєднувати глибоко емоційну історію з гострою соціальною критикою. Він майстерно описує людські емоції і взаємодію персонажів, створюючи яскраві образи, які надовго залишаються у пам’яті читача. Особливою рисою цього роману є те, що він не просто розповідає історію одного життя, а й піднімає важливі питання про людську природу, моральність і цінності.
Завдяки багатошаровості сюжету і глибоким персонажам, «Девід Копперфілд» залишається актуальним і сьогодні. Він не тільки розкриває складнощі життя у вікторіанській Англії, але й підкреслює вічні теми боротьби з несправедливістю, пошуку себе і сили любові. Унікальний стиль Чарльза Діккенса, з його поєднанням гумору і трагедії, робить роман читабельним і захоплюючим для різних поколінь читачів.
Чарльз Діккенс
Девід Копперфілд
Частина перша
I. Я народився
Чи сам я виявлюся героєм свого власного життя, чи посяде це місце хтось інший — покажуть наступні сторінки. Починаючи розповідь про своє життя власне з початку мого життя, маю повідомити, що народився я (так мені сказали, і я цьому вірю) у п'ятницю опівночі. Було відзначено, що годинник почав бити, а я почав кричати — в один і той же момент.
Зважаючи на день та час мого народження, акушерка та кілька досвідчених сусідок, які люб’язно цікавилися мною ще за кілька місяців до того, як наше особисте знайомство могло відбутися, оголосили, що, по-перше, мені судилося прожити нещасливе життя, а по-друге, що я маю дар бачити духів і привидів; обидва ці таланти неминуче мають належати всім бідолашним малюкам, і хлопчикам, і дівчаткам, яким не пощастило народитись опівночі в п'ятницю. Нічого не можу сказати щодо першого зауваження, моя історія покаже найкраще, було це пророцтво слушним або помилковим. Щодо другого, то зазначу лише: якщо я тільки не розтратив цю частину своїх дарів, коли був ще нерозумним немовлям, тоді я й досі не скористався ними. Але я не журюся за цим майном; і коли хтось інший схотів би тішитись ним, то хай, будь ласка, бере його собі.
Народився я в сорочці, і незабаром у газеті з'явилось оголошення про продаж її за помірну ціну в п'ятнадцять гіней[1]. Та чи моряки в цей час не мали грошей, чи віри в дива, надаючи перевагу корковим обладункам — не знаю напевно, знаю тільки, що один-єдиний чоловік відгукнувся на це оголошення, та й той був адвокатом у вексельних справах; він пропонував два фунти стерлінгів готівкою і решту хересом, але не схотів убезпечити себе від смерті на воді за хоч трохи вищу ціну. Отже, гроші, витрачені на оголошення, пропали марно, бо моя бідолашна мати не потребувала хересу — вона тоді продавала свій власний. Десять років потому сорочку було розіграно в лотерею у нашій місцевості серед тих п’ятдесяти, хто вніс півкрони за участь, а переможець мав ще доплатили п'ять шилінгів. Я сам був присутній на цій лотереї і пригадую, як ніяково і бентежно було бачити, що продається частинка мене самого. Сорочка дісталась якійсь бабусі з маленьким кошиком у руках, звідки вона дуже неохоче витягала домовлені п’ять шилінгів, усі ці гроші відрахувала вона мідними півпенсовиками. Довго старенька лічила свої мідяки, і все-таки не доплатила двох пенсів, хоч витрачено було силу часу і безліч арифметичних доказів, аби довести їй, що вона помилялася. У наших краях добре пам’ятають і ще довго пам’ятатимуть той дивовижний факт, що ця стара леді справді-таки не втопилась, але урочисто померла в ліжку на дев’яносто другому році свого життя. Та я довідався, що до останніх своїх днів вона завжди вихвалялася, що ніколи в житті не була на воді, крім, звісно, як на мосту; сьорбаючи свій чай (який вона неабияк любила), старенька до останньої години життя обурювалася нечестивістю моряків та інших таких людей, що обрали собі долю «блукати» по світах. Даремно було б доводити їй, що деякі речі, зокрема її улюблений чай, були здобуті саме завдяки цим ненависним їй блуканням. Вона завжди відповідала на це дуже вперто, з інстинктивною вірою в силу своїх доказів: «А краще все ж таки не блукати».
Та я вже й сам мало не заблукав, а тому повернуся до історії свого народження.
Народився я в Блендерстоні, в графстві Суффолк, — або «десь там поблизу», як кажуть у Шотландії, — коли батька мого вже не було серед живих. Очі його закрились навіки за шість місяців до того, як я вперше розплющив свої. Навіть і тепер мені якось дивно подумати, що він ніколи не бачив мене. I ще дивнішими були мої перші дитячі спогади — біла могильна плита на кладовищі та невиразний жаль до цієї людини, яка лежить там самотня у темній ночі, коли вогонь каміна та свічки гріють і освітлюють нашу маленьку вітальню, а двері нашого будинку замкнені; це здавалося мені тоді навіть жорстоким.
Тітка мого батька і, значить, двоюрідна моя бабуся, про яку я докладно розповім далі, була головною особою в нашій родині. Міс Тротвуд, або міс Бетсі, як її завжди називала моя бідолашна мати, коли перемагала свій страх перед цією особою настільки, щоб згадати про неї (а це траплялось нечасто), була колись одружена з чоловіком, молодшим за неї, дуже симпатичним, але його краса істотно суперечила старовинному прислів’ю: «гарний той, у кого гарні вчинки». Його ж бо дуже підозрювали в тому, що він б’є міс Бетсі. Казали навіть, що одного разу, дискутуючи щодо питання харчів, він зробив запальну, але рішучу спробу викинути свою дружину з вікна другого поверху. Така очевидна несумісність характерів змусили міс Бетсі звільнити його від сімейних обов’язків і домогтися розлучення за обопільною згодою. Діставши від тітки певну суму, чоловік цей подався до Індії. У нашій сім’ї існує легенда, ніби його одного разу бачили верхи на слоні в товаристві павіана. Та мені здається, що то був не павіан, а просто якийсь місцевий пан або панночка. Так чи інакше, через десять років на батьківщину надійшла звістка про його смерть. Ніхто не знав, як вона подіяла на мою бабусю; щойно після розлучення вона повернула собі дівоче прізвище, придбала котедж на хуторі біля морського узбережжя якнайдалі від нас, самостійно влаштувалась там з однією служкою і стала жити відокремлено й усамітнено.
Здається мені, що мій батько був колись улюбленцем своєї тітоньки, але її мало не смертельно образив його шлюб, бо вона вважала матір мою за «воскову ляльку». Вона ніколи не бачила моєї матері і знала тільки, що їй немає ще й двадцяти років. Тітонька і племінник більше ніколи не зустрічалися. Батько мій був удвічі старший за мою матір, коли одружився, і здоров’я його було слабке. Він помер через рік після одруження і, як я вже казав, за шість місяців до моєї появи на світ.
Отакі були справи того вечора в ту, дозволю собі сказати, насичену і визначну п’ятницю. Звичайно, я аж ніяк не міг знати стану речей у той час чи зберегти засновані на власних моїх почуттях спогади про те, що діялося згодом.
Моя мати сиділа біля
