Коханець леді Чатерлей - Девід Герберт Лоуренс
Тоді з'явилася Берта Коутс. Вони жили по сусідству з нами, коли я ще був маленьким хлопчиком, тому добре їх знав. І вони були прості. Отже, Берта поїхала геть, десь працювала в Бірмінгемі, вона казала, ніби служила компаньйонкою якоїсь дами, всі інші говорили, що — офіціанткою чи щось на цей зразок у готелі. У всякому разі, тоді я вже був ситий по горло тією іншою дівчиною, мені виповнилося двадцять один, і Берта повернулася назад, зарозуміла, елеґантна, добре вдягнена й квітуча — до того ж це був такого роду чуттєвий цвіт, що часом можна помітити на жінках чи на мереживі. Ну, я був близький до самогубства. Кинув роботу в Батерлі — вважав себе пустоцвітом, працюючи в конторі, і мене взяли ковалем у Тевершел, в основному я підковував коней. Це була робота мого батька, і я завжди був біля нього. Робота коло коней мені подобалася і сприймалася мною природно. Отже, я перестав говорити «гарно», тобто розмовляти правильною англійською мовою, і знову повернувся до говірки. Я все ще читав книжки вдома, але ковалював і мав власну двоколку й коника, і сам собі був лордом Дакфутом. Батько після смерті залишив мені триста фунтів. Отже, я почав зустрічатися з Бертою і радів, що вона проста. Я хотів, щоб вона була простою. Я сам хотів бути простим. Отже, я одружився з нею, і вона була непогана. Ті інші, «чисті» жінки, з мене мало не вимотали всі жили, та в тому плані вона була саме те, що треба. Вона хотіла мене і не робила з цього проблеми. І я тішився, як дурний. Саме цього я хотів — жінки, котра хотіла, щоб я чмулив її. І я робив це з охотою. Думаю, вона трохи зневажала мене за те, що я так радів, а часом навіть приносив їй сніданок у ліжко. І вона зовсім розсобачилась і перестала годувати мене добрим обідом, коли я вертався з роботи, а коли я говорив хоч слово, накидалася на мене. І ми зчіплювалися, наче пес із кішкою. Вона жбурнула в мене чашку, я схопив її за барки і мало дух не випустив.
Отакі штуки! Та вона ставилася до мене зухвало. І дійшло до того, що вона завжди відмовляла мені, коли я хотів її, завжди. Завжди відпихала мене, брутально, якщо хочеш знати. І тоді, коли вона випихала мене остаточно і я вже не хотів її, вона поверталася, свята та божа, і брала мене. І я завжди здавався. Та коли я мав її, вона ніколи не закінчувала разом зі мною. Ніколи! Просто чекала. Я стримувався півгодини, вона — ще довше. І коли я доходив і справді кінчав, тоді вона починала свій рахунок, і мені доводилося стояти в ній до самого кінця; звиваючись і стогнучи, вона затискувала, затискувала себе там, а тоді в повному екстазі закінчувала. А потім говорила: «Чудово!» Поступово мені це набридло, а в неї виходило гірше. Їй ставало все важче й важче закінчувати, і вона почала штатувати мене там, наче якимось дзьобом. Господи, ти думаєш, жінка м'яка там, наче інжир. Та, кажу тобі, старі хвойди мають дзьоба між ногами і довбають тебе, доки ти не заслабнеш. Я сама! Сама! Сама! Усе сама! А ще й кричить і дряпається! Вони говорять про чоловічий егоїзм, та сумніваюся, чи можна його зрівняти з сліпим жіночим дзьобанням, коли жінка вже стала на цей шлях. Як стара повія! І вона не могла нічим зарадити. Я сказав їй про це, сказав, як я це ненавиджу. І вона навіть спробувала по-іншому. Вона спробувала лежати смирно і дати мені випрацюватися. Спробувала. Та нічого доброго з того не вийшло. Вона нічого не отримала від моїх зусиль. Вона сама мала це зробити, мала сама зробити свою справу. І на неї знову находило, наче її пекло зсередини, вона мусила давати собі волю і дерла, дерла, дерла мене так, ніби не мала інших відчуттів, крім тих, які були на кінчику її дзьоба, на вістрі наконечника, який шматував і дер. Кажуть, так поводяться старі повії. Їй бракувало самовладання, воно було якимось несамовитим, як у жінок — п'яниць. Ну, в кінці я не витримав. Ми спали окремо. Вона сама почала це, у своїх приступах люті, коли захотіла звільнитися від мене, і говорила, ніби я попихаю нею наче служницею. Вона перейшла спати в іншу кімнату. Але настав час, коли я не хотів, щоб вона приходила до моєї кімнати. Не хотів. Я ненавидів її. І вона ненавиділа мене. О Боже, як вона мене ненавиділа ще до народження дитини. Я часто думаю, що вона задумала її від ненависті. У всякому разі після народження дитини я дав їй спокій. Тоді почалася війна, і я пішов в армію. І не вертався, доки не дізнався, що вона живе з тим типом із Стекс Ґейта.
Він затнувся, блідий з лиця.
— А що це за чоловік зі Стекс Ґейта? — запитала Коні.
— Такий собі здоровий бевзь, лихослов. Вона ним попихає, й обоє п'ють.
— Раптом вона вернеться назад!
— О Господи! Я знову піду кудись світ за очі.