Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

— А что вы скажите, барон фон Ферт?

Поручник водив пальцем по краю фужера, думав про своє, тому зреагував із запізненням:

— Ась?.. Мне всё хиромантично!

— В смысле? — не зрозумів Косарєв.

— Я за то, что скажет Бог, — відповів Ферт, скоса зиркнув на Анфісу, що знервована сиділа поряд, і вивів пальцем хрестика у сірій пилюці на обрусі.

Косарєв, який уже принатурився до дивацтв Ферта, підніс чарку і, заводячи всіх, прорік:

— Богу Богово, а кесареву косарево! Господа!.. — і капітан зробив паузу. Його дратували оркестранти, що перешіптувалися в дальньому кінці зали, і він ревнув музикам: — Балалаечники, менестрели и ложечники… там! Пока помолчите!..

Оркест одразу затих. Усі чекали, що ж далі оголосить Косарєв.

Капітан звів докупи густі брови й загудів, як лист бляхи, котрим у давнину в театрі озвучували за сценою рокотання грому:

— Итак, господа офицеры! Завтра в одиннадцать совещание в ротной!.. Будем разрабатывать операцию по очищению мангышлацкой степи от бунтарей! Дадим бой этой бродячей сволочи, пришедшей на испокон русские земли!.. А теперь попрошу господ балалаечников и мандолинистов озвучить опофеозной музыкой моё решение!..

Із зали почулося несміливе питання одного з музикантів:

— Какой, простите, вашскбродие, музыкой-с?

Капітан Косарєв люто зиркнув у бік зали, намислюючи, чий саме голос насмілився перепитати, так паскудно підкреслюючи його невігластво. І щоб вийти з незручного становища, проверзякав, укриваючись потом, геть кепською французькою:

— Orchestre! Laissez la musique![106]

За вікном несподівано вдарила блискавка, освітлюючи їдальню флюоресцентним сяйвом. Усі присутні стривожено обернулись до вікон. Дощ на Мангистау — велика рідкість. І якщо вже випадав, то тривав довго і мав звичку переходити в бурю. Небо почорніло, вкрилося мінливим мереживом із блискавок і спалахів, що не припинялися. З неба, неначе з висоти самого всесвіту, спадав нескінченний грім.

Блискавка вдарила в зарості старого саксаула, що ріс біля саду коменданта. Він спалахнув, як смолоскип, розсипаючи фонтаном на десятки метрів довкола себе пойняті вогнем лускаті листочки. Казак, що стеріг Шевченка, якраз сидів на вершечку шовковиці й, оглушений розрядом громовиці, мало не впав. Гаряче повітря сколихнула хвиля озону і ладанного запаху саксаула.

— Дурак, слазь оттуль! А то кишки не соберёшь! — закричав знизу другий казак.

— Та вже злажу! — почулося з шовковиці, й на землю скотився старий козачина.

Блискавка вгатила ще раз. Цього разу подалі від саду, розкидаючи довкіл каміння і пісок. Від ревища і скалок черепашнику казаки дременули з саду до стайні. Добігаючи, старший згадав про Шевченка й загорлав до молодшого:

— А Шевченко де?!

— Был под вербой, — молодший не хотів, та спинився.

— Під вербою? У таку бурю! Ану, піди глянь!

Казак, згинаючись від шпаркого вітру й дощу, шугнув назад у сад перевірити. Підскочив до верби, шарпнув шинель, якою був укритий Шевченко. З-під неї вистромився армійський картуз, що лежав зверху каменів, викладених у подобі людської фігури.

— Вот те, демон тебя дери! — зашипів крізь зуби молодший, підняв угору шинель і Тарасову сумку й безпорадно закричав крізь бурю напарникові: — Нема!

— Ах ти ж сучий хвіст! — смикнув себе за вуса старий козак.

Із танцювальної зали зразу полилася бравурна музика, під акорди якої до вітальні вбігла Наташа і закричала радісно й щасливо, показуючи мамі пальчиком у бік вікна і плацу за ним:

— Мама! Шьмотри: там дядька Тарашь!

Кілька офіцерів кинулися до вікна. Підійшов і Косарєв з Кампіоні й Пєтровим. Ускови залишилися на місці. А Наташа не вгавала. Вона підбігла до мами, все намагаючись потягнути її до вікна, щоб та побачила дядька Тараса:

— Мама! Дядька Тарашь нашьолшьа! Шьмотри!

Агата соромилася офіцерства і вдавала, що Шевченко, який біжить під дощем через двір і плац, її не обходить. І тоді дівчинка сама дременула до вікна. Розштовхала Косарєва й Кампіоні і, спритно вилазячи на підвіконня, продовжила щасливо гомоніти:

— Вы пошьмотрите, капитаны и порутьшики, какой дядя Тарашь шьильный и шьердитый!

Усков важко опустився на стілець. Обличчя кам’яне. Його неспокій подвоївся, бо лікар Нікольський, що поспішав наїстися, пережовуючи сайгака з фісташками, кинув через стіл до Агати Омелянівни:

— Агафья Емельяновна!.. Хе-хе! Забыл-с из-за сабли сообщить! Вам рядовой Шевченка приветы просил передать! Он под вашими окнами давно тыняется!

Від образи Ускова спаленіла. Рвучко звелася і пішла обходити стіл, щоб дати лікареві поличника, та Іраклій Олександрович спинив її за руку.

— Что вы себе позволяете, господин Никольский?! Я с рядовыми дружбу не вожу! — аж хитнулася від огиди Ускова.

— Да полноте, Агафья Емельяновна! Все же знают, как вы часами с ним гуляете!.. А он вам… — і Нікольський затнувся, шукаючи слово.