Тарас. Повернення - Олександр Денисенко

У компанії офіцерів пролунали вигуки обурення, а Пєтров запитав, темніючи від чорної жовчі:

— Это что, тост или приговор трибунала?

— И где тут сострадание? — засміявся нервозно Мєшков.

— Понимайте, как хотите! Но я, проше паньство, давно собирался это сказать… — Мостовський сів, рішучий і вперше на публіці грізний, хоч і розумів, що такий виступ матиме серйозні наслідки.

Найбільше його промова розлютила Кампіоні. У гніві той скочив з-за столу, схопився за край стільниці, ледве не скинувши на себе тарілку, і, бризкаючи слиною через стіл, прогаркотів Мостовському:

— Вы на что намекаете?! Что я сумасшедший или негодяй?! Я действовал согласно законов русской армии! Низший по рангу не имеет права отводить от офицера своё лицо! А вдруг он врёт?! А?! И среди нас столько инородцев! Как понять того же ляха, хохла или чучмека, или вашего брата поляка, если не видеть его морды… лица?

Мостовський пополотнів і холодно прорік:

— Ваш денщик Бурков был русским.

— Мацей Валентьевич! — втрутився в їхню сварку Пєтров. — Вы, как часто бывает, хватили лишку! Мы здесь все всего лишь исполняем свой долг перед отчизной!

Кампіоні вгамував капітан Косарєв. Силоміць усадовив його на місце. Потім важко і солідно, наче живий пам’ятник, підвівся сам:

— Искренне скажу, слышу подобные речи за мои без малого уже двадцать армейских лет не впервой. Но потом, когда случается бой и наши солдаты рвут неприятеля, не боясь пули и ядра, как щенок подгузник, эти, с позволения сказать, трибуны умолкают. А особливо тогда, когда им же побитый в морду солдатушка вынесет его раненного и окровавленного из боя! Вот тогда эти губошлепы начинают понимать… — Тут Косарєв підніс угору над усією компанією вказівного пальця. — …Что это не битиё, а метода воспитания! Ведь мы бьём своих малых детей, чтоб они боялись и превозмогали в себе дрянь и дермецо всяческое жизненное! И вот! Детки-то у нас хорошие!.. Ну, а когда вырастают и по мужской части попадают в славную русскую армию, то на помощь их воспитанию и приходит небезызвестный вам Фридрих Второй, король прусский. И я предлагаю выпить за этого великого воинского учителя, который первым провозгласил, что солдат должен бояться палки капрала больше, чем пули неприятеля!

Офіцери, здебільшого росіяни, швидко підіймаються з келихами в руках. Десяток офіцерів, серед яких поляки й українці, підводяться неквапно. І якщо перші щосили тричі вигукують, немов самі стоять на плацу в шерезі: «Ура! Ура! Ура!», то останні ледве відкривають рота.

Під оглушливі вигуки до вітальні забігає лікар Нікольський. Він вимахує дамаською шаблею і пробігає довкруг столу, вдаючи, що скаче на коні.

У вітальні здіймається ще більший шум і вереск.

Нікольський ірже і валиться на одне коліно перед Усковим, простягаючи йому обома руками шаблю.

— Господин майор! Вот передали постовые! От Исы и Досана, видимо, вам! Саблю эту нашли торчащей в воротах форта! Повстанцы нам знак подают!

І Нікольський, втішаючись гнітючим ефектом, який він справив на всю компанію, вибиває пальцями об паркет барабанний дріб, рвучко схоплюється на рівні й театрально вклоняється присутнім:

— Здравствуйте, господа! И пощадите за опоздание!

У вітальні запанувала тиша. Від принесеної недоброї звістки та врученої комендантові шаблі спантеличення охопило кожного. І якби Нікольський був не лікарем, а офіцером гарнізону, то Усков за цю дурнувату витівку негайно б засадив його до карцеру.

Першими скочили Мєшков і Чарц:

— Выжечь калёным железом! Высечь под корень этих чурок проклятых! — закричали вони разом, перебиваючи один одного.

Це збудило багатьох. Офіцери позривалися з місць, обурено вигукуючи різні прокляття і погрози на адресу казахських повстанців.

Від шуму, що здійнявся, маленька Наташа сповзла з маминих колін, закрила долоньками вуха, замотала білявою голівкою і зі словами: «Вшьё-таки, какие дядьки шь шьаблями противные!» пішла до вікна, дивитися на пса Васю і понурий плац.

Усков, звиклий до офіцерської розгнузданості, спроквола підійшов до караульного з вирячкуватими очима, віддав йому шаблю і щось неголосно наказав. Караульний вийшов.

Тим часом свавілля офіцерів досягло апогею. Кампіоні, розмахуючи ножем, навіснів найбільше, волаючи заледве чи не в апоплексичному ударі:

— Господа! Русские соколы! Давно нам в рейд пора по окрестным аулам! Возьмём сотенку-другую киргизов, казахов! Кого — на дыбу! Кого в кашу по мордасам! Кого на постройку Сырдарьинской оборонной линии! И будем истязать их и их детей до умопомрачения!

Косарєв, блимаючи білками на кобилячій буряковій пиці, підтримав трубним риком Кампіоні і, заглушуючи вакханалію, поклав поверх всього шарварку вимогливе питання до коменданта:

— Как полагаете, Ираклий Александрович, а?! Может, хватит нам всем тут под вашим командыванием спать?! Пора отчизну защищать!

Усков різко обернувся і сказав із притиском:

— Вы ведь тоже командир! Командир полубатальона! И сами без моей указки имеете право не спать! Мне с контрабандистами забот хватает.

Спершу Косарєв збирався розгніватися, ще й грізно закивав на Ускова головою, але потім дотумкав, що зараз не час зводити рахунки, і звернувся до Ферта, котрий нарешті повернувся у дійсність.