Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
ху траплялося й чимало таких, хто не мав при собі нічого, але
за певними особливостями зовнішностями — ці люди були
розкутими і радісними — вона визначала, що вони можуть
йти з якоїсь творчої зустрічі, або прямувати на презентацію, що вони мають безпосередній стосунок до форуму. Їй здава-
лось, що вона не помиляється.
На третій день почувалася набагато впевненіше. Провела
учасників зі сходу України до літературного кафе «Кабінет».
Другу групу, у якій були українці та французи, допровадила
до «Найдорожчої ресторації Галичини», входом до якої слу-
гували звичайні двері на другому поверсі, у нібито звичайно-
му львівському помешканні на площі Ринок. Зробила так, як
наказав земляк Вітька — впевнено натиснула на дзвінок.
Клацнув замок. На порозі стояв чоловік у засмальцьованому
домашньому халаті, у зачовганих пантофлях.
— О, хто прийшов! — вигукнув він і відклав вбік розгор-
нуту газету. За його спиною шумів електрочайник, на тарі-
лочці чекала канапка з сиром та гілочкою кропу.
139
Таких помешкань, що починаються без жодних вступів, од-
разу з кухні, у старій частині Львова є багато. Заходиш з ву-
лиці — і почувай себе як вдома, тут тобі і стіл, вкритий цера-
тою, і вазочка з пісочним печивом, і кіт під ногами.
Гості остовпіли. Гості розгубились. Йшли на презентацію
нової книжки — а потрапили до Кароліни додому.
— Заходьте, — Кароліна відчиняє двері далі, гості розгу-
блено тиснуть руку чоловікові у шлафроку — і в них витягу-
ються обличчя, бо кухня з порога переходить в інтер’єр рес-
торану, де вже зібрались читачі і з хвилини на хвилину має
початися презентація нового роману. Чи то французького
в українському перекладі, чи то навпаки.
Неочікуваним наслідком кількох днів роботи на форумі ста-
ло бажання читати. Воно виникло на фізіологічному рівні — від
запаху книжок щойно з друкарні, від шурхотіння цупких сторі-
нок, від поглядів та доторків до обкладинок. На прощання отри-
мала в подарунок книжку від організаторів — альбом про Львів, і весь вечір читала, поки не прийшов Олег, теж з пакетом у руці.
Він приніс їжу — делікатеси в пластиковому посуді.
— Тобі заплатили за роботу? — Кароліна виймала прозорі
коробки з наклейками «Спаржа Фучжоу», «Гливи по-ко-
рейськи»…
— Ще ні, але заплатять. Прикличемо удачу екзотичною ве-
черею.
Удача, натомість, десь затримувалась. Гроші танули, легко-
важно було б закривати очі на цей факт. І Кароліна, за підказ-
кою нових товаришок, відправилась на Сихів. Дві Олі, з якими
вона познайомилась на форумі, винаймали в цьому районі міс-
та одну квартиру на двох, неподалік трикутника торгових цен-
трів. Їхати довелось доволі довго і, на жаль, безрезультатно.
У два торгових центри люди приїжджали переважно по про-
дукти, а третій, де торгували одягом, прикрасами, посудом, електротоварами, зустрів тишею та безлюддям. Чи то день та-
кий був нетиповий, чи година сліпа, невідомо, але за скляними
140
вітринами позіхали знуджені бездіяльністю продавці. Те саме
було на другому поверсі, куди Кароліна піднялась на ескалато-
рі, і на третьому. Але тут вона нарешті зустріла кілька відвіду-
вачів. За склом із вивіскою «Східні єдиноборства» хлопці в кі-
моно вправлялися у злагоджених рухах, а дівчата за вітриною
«Східні танці» хто хвацько, хто незграбно крутили стегнами, опановуючи секрети танцю живота. А де ж покупці? Не піде
тут наразі справа з пакуванням подарунків.
Після вечері, приготовленої нашвидкуруч і поглиненій похап-
цем, вийшли в місто. Під час цих неспішних прогулянок вона
розважала Олега історіями, які прочитала у своїй книзі про
Львів і в книжках з шафи пані Стасі. Олег дивувався пам’яті опо-
відачки, вона казала: ну, може, щось і плутаю, але хіба в деталях.
Кілька сусідніх будинків на їхній вулиці теж свого часу зве-
ли за проектами Юліана Цибульського. Він справді мешкав у їх-
ньому будинку, і це могло бути те саме, їхнє велике спільне по-
мешкання, розділене на кілька малих. Кабінет архітектора, наполягала Кароліна, був у їхній кімнаті, тим паче що ця кім-
ната була насправді половиною колишнього покою, розділено-
го навпіл стіною, зведеною багато років тому. Цибульський
бачив зі своїх вікон те саме, що й вони, якщо не вдаватись у де-
талі. Принаймні вілла на розі вже стояла і більшість її сусідів
були тут, і навіть клени, тоді зовсім юні, обживали вулицю, що-
йно викладену бруком.
Спустились по Коперніка вниз, повернули на Стефаника
і далі, під розповіді Кароліни, до вулиці Глібова — по одному
з улюблених маршрутів, до вілли Юліана Цибульського, до бу-
динків, автором проектів до яких теж був він. Ті будинки сто-
яли поруч, як книжки на полиці в книжковій шафі. Кожен мав
своє обличчя, а все ж за деякими ознаками вгадувалось, що
стиль один і рука та сама, хоч автор намагався не бути схожим
на себе попереднього.
Увечері, відкриваючи засклені дверцята книжкової шафи па-
ні Стасі, Кароліна запитала:
141
— А Драйзера маєте? «Сестру Кері»? — на неї війнуло запа-
хом, який просотав книжкові нутрощі тих старовинних шаф.
Їй подобався цей таємничий запах.
— Шукайте, пані Шехова, має бути.
Пані Стася іноді називала Кароліну пані Шеховою, з не-
змінним наголосом на О. Її обличчя при цьому зберігало
цілковиту серйозність, без натяку на будь-яку іронію. Вона
всиляла нитку в голку. Погляд — гранично зосереджений,
завдяки окулярам, які давали їй можливість вишивати. Ніс
мусила тримати трохи задертим, щоб розторсані скельця не
зірвались з його кінчика. Через це могло скластися вражен-
ня, що вираз обличчя у пані Стасі дещо зверхній, коли вона
відповідає на наївні запитання необізнаної Кароліни. І це
було б несправедливе враження. Хоча деякі підстави для
певної переваги над собою Кароліна, як їй видавалось, нада-
вала сама.
— У нас книжок ніколи вдома не було, — зізналась вона, —
лише якісь випадкові, кілька штук. «Гараж пана Якобса»
пам’ятаю і ще щось про лебедів. Ось вона, Кері… То я візьму
почитати?
Не від середини почала, не з кінця, а як має бути — від по-
чатку. Однак навіть заглибитись як слід не встигла. Оля-перша
відволікла, запропонувала їй роботу замість себе — нянькою
у заможній родині. Пропозиція полягала в тому, щоб догляда-
ти п’ятирічну дівчинку за хороші гроші. Оля сказала — за гру-
бі гроші. І Кароліна одразу погодилась. Оля-перша працювала
нянькою ціле літо, а тепер, з початком навчального року, вже
не зможе.
* * *
Дівчинку
