Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Він кидав на сусідів стрімкі погляди: чи достатньо уважно
слухають?
…Побудована на кутовій ділянці в дев’яностих роках по-
заминулого століття, вів далі, проект Юліана Захаревича та
Івана Левинського. А ще є така інформація, що це був проект
трьох архітекторів, третій — Міхал… Міхал… Ковальчук!
Правильно, перевірив, у мене все записано. Вілла на одну ро-
дину, для представників середнього класу… Ну чого ви? Так
написано — на одну родину, для середнього класу, нічого ж
не вигадую. На куті — шестигранна вежка, фасади оформле-
ні нетинькованою цеглою, прикрашені полив’яними кахлями
та різьбленими деталями. Підійдіть до вікна, я вам усе на очно
покажу.
— А може, вийдемо на вулицю? — підказує Кароліна.
— Завтра вийдете, — Сашуня демонструє незвичну рішу-
чість, йому головне — не випустити глядачів за межі кухні, щойно розклав усі принади своєї унікальної збірки, де вони
ще таке побачать!
— А хто там мешкав? — знімає напруження Олег. — Рек-
тор Політехніки?
— Спочатку так, — заспокоюється Сашуня, — професор
Дзівінський, а потім, — він підзирає у свої записи, щоб не по-
122
милитись, — а потім вілла не раз переходила з рук у руки.
Мешкала там родина Кузьмовичів, редактора газети «Мета», видання Українського Католицького Союзу. І донька Кузьмо-
вичів зберегла ключ від будинку, уявляєте?.. А перед війною
там жив відомий піаніст Леопольд Мюнцер. Загинув у Янів-
ському таборі. Чули про табірний оркестр? Там усі загину-
ли… Тепер у віллі — НТШ, наукове товариство імені Шевчен-
ка. Ви ж бачили табличку на будинку?
Дивак Сашуня збирав на місто докладне досьє, оформлю-
вав його не за правилами архівістів, а так, як вважав за по-
трібне. Про те, що їхній будинок № 38 на вулиці Генерала
Чупринки, понад сто років тому збудували за проектом відо-
мого архітектора Юліана Цибульського, вони теж дізнались
від Сашуні.
— Та ви що! — фонтанчик волосся на маківці Сашуні під-
стрибував від його енергійних рухів. — Ви що! Цибульський
жив у нашому будинку! Він був його власником. Тут було йо-
го архітектурне бюро, його майстерня та помешкання. Ци-
бульський, запам’ятайте це прізвище!
— Може, й тут жив… — Кароліна зробила коло рукою, —
де ми живемо?
— Може, й тут, — погодився Сашуня. Таких подробиць він
не знав. Цього навіть пані Стася не знала.
Сашуня з Олегом вже двічі посиділи на кухні за чарочкою, але, з’ясувавши, що їм і без чарочки добре, попустилися, й охоче розмовляли при чаї або при пиві. У них знаходились
теми для розмов, хоча вони були зовсім різні: педантичний, зазвичай мовчазний Олег та балакучий, неохайний у зовніш-
ності, але вкрай акуратний щодо своєї колекції Сашуня. Його
капці просилися на смітник, рукави його светрів поролися, нитки стирчали навсібіч, він обривав їх, коли вони лоскота-
ли його зап’ястя. Але такі дрібниці його не бентежили, голо-
вне — у його фотосправах панував ідеальний порядок, а вір-
ний «Нікон» не підводив.
123
* * *
Про Зою більше не згадували, про Павла Панча — тим біль-
ше. Одного разу, щоправда, Олег назвав Кароліну Зоєю —
і сам налякався. Вона завмерла, він рвучко підійшов, обійняв, притиснув до себе. Стільки років це ім’я було в нього на язи-
ці, вона зрозуміла, чому воно вирвалось, хоча настрій на де-
який час було зіпсовано.
* * *
Години, коли пан-майстер працював із їхнім «п’єцом»-зеленим
горошком, стали одними з найщасливіших за всю осінь.
— Тут ділов до вечора, — визначився з обсягом роботи пан
Іван, оглянувши пічні нутрощі. — Доведеться замінити де які
деталі.
— А перекладати?
— Не потребує перекладання. П’єц добре зберігся.
Цього майстра порекомендувала і викликала пані Стася, во-
на знайшла його телефон у своєму записнику, де були записані
телефони найкращих знавців своєї справи: пічника, сантехніка, ремонтника холодильників та пральних машин, електрика, га-
зового майстра та весільної господині про всяк випадок.
Пана-майстра залишили при роботі, а самі пішли гуляти.
Вересень у Львові видався теплим, як літо. Але в кронах де-
рев уже помітно проглядалася жовтизна, траплялися острівці
червоного та улюбленого кольору хурми. Ці теплі барви світи-
лися на сонці, додавали настрою. Ішли, як вже призвичаїлись, підвівши голови і показуючи одне одному: дивись, яка колона!
А в ніші фігура, бачиш? Глянь, який флюгер! Не там, правіше!
Нікуди не поспішаючи — до органного залу, тоді вулицею До-
рошенка до центру. Навпроти готелю «Жорж» Кароліна затягла
Олега до крамнички «Pierre Cardin», змусила переміряти півбу-
тика, мовляв, тобі на роботу бодай нову сорочку купити треба.
А тоді передумали — скільки тих сорочок треба! — і вирішили
спустити виділену на сорочку суму в якомусь ресторанчику.
124
— Куди підемо? — спробував точніше зорієнтуватися Олег.
— Світ за очі! — допомогла визначитись Кароліна.
Пішли навмання. Попри Бернардинський костел, через во-
рота в старій міській стіні — на дерев’яний міст, а тоді через
підземний перехід — нагору, і там погляд Кароліни вихопив
у правому закутку площі Митної вивіску «Броварня», і вона
сказала: хочу туди, хочу пива!
— То що ж, ходімо, маленька пивоманко! — погодився
Олег, зрадівши можливості десь нарешті сісти.
Це, виявилося, був ресторан-броварня. Пиво варили й збе-
рігали тут-таки, у гігантських мідних чанах. На вході, у про-
міжку між першими та другими важкими дверима з грубого
дерева, обдало жарким повітрям, але всередині приміщення
було прохолодно. Вони пройшли у величезний зал, розміром
з міський квартал, зі столами під стінами та плазмовими теле-
візорами над кожним столиком. У центрі залу височів поміст, над ним — гігантська плазма, на всіх екранах показували фут-
больний матч. Спритний хлопак у білих гетрах із десятками
своїх двійників синхронно гнали м’яча до воріт суперника.
Кароліна скрутила мармизу: занадто гамірно. — Ну чого ж
ти хотіла? Де пиво — там і футбол, — Олегові тут сподобалось, і він повів її услід за офіціантом до вільного столика.
Було шумно від великої кількості людей, від голосу комен-
татора, від музики — музиканти ходили від столика до столи-
ка і виконували для кожного індивідуальну пісню, вибираючи
на свій смак. Кароліні з Олегом презентували романтичну
французьку, Кароліна чула її десь, але не пригадувала, де саме.
— Знаєш, що це було? — запитав Олег, коли музиканти
пішли далі. — «Жетем». Серж Гінзбург та Джейн Біркін.
Він усміхнувся, хитнув головою.
— Ти
