Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
Ідеш та усміхаєшся. Короткий спалах всесвітньої гармонії.
* * *
…Штрикнула думка про Роберта та його сімейство. Після сво-
го похапливого від’їзду, а точніше — втечі, говорила з ними
118
лиш кілька разів, і то коротко, без зайвих слів. Та й Марина
весь час була зайнята, скаже два слова — і передає телефон
Роберту. Брат запитував та відповідав доволі сухо, і Каролі-
на відчувала себе невдячною хитрункою, що скористалась до-
бротою близьких людей, влаштувала собі життя і втекла з до-
му, де її прийняли як рідну.
«Завтра неодмінно їм зателефоную, — вирішила вона, — по-
говоримо, як раніше, що ж ми як чужі… Ввечері, коли вони всі
будуть вдома». Але наступного дня знову не подзвонила.
* * *
— Поїдемо до твоїх у Висіч? — запропонував Олег.
— Поїдемо, — погодилась Кароліна.
Ото вже матиме незабутні враження! Поїдемо, лиш з обла-
штуванням кімнати закінчимо.
Кароліна так натхненно це робила, так тішилась великим
та малим закупам, чекала того другого, вигаданого нею, по-
верху, що Олег себе не стримував, смітив гривнями направо
й наліво. Буде робота, сказав собі, будуть і гроші. Він годен
був небо прихилити до її ніг, а не те, що здійснити мрію про
якесь там ліжко на високих підпорах. Ціну він у майстрів не
збивав, попросив лише, щоб усю цю конструкцію зі сходами
зробили якнайшвидше, бажано за тиждень, а тоді він запла-
тить усю суму, а зараз дасть лише завдаток.
— Чому ми такі марнотратники? — із задоволенням запи-
тувала Кароліна.
— Тому що за тиждень станеться дефолт, — обличчя Оле-
га зберігало цілковиту серйозність. — Мені секретну інфор-
мацію злили. Треба чимшвидше позбутись грошей.
— Правда? — з обличчя Кароліни злітала усмішка. Вона
йому вірила одразу.
Спустошували Олегову банківську картку натхненно й завзя-
то. Для Кароліни це було нове відчуття, Олег теж не думав про
119
день прийдешній. В азарті не обійшлося без зайвих покупок, зроблених під впливом хвилини. Піддавшись на вмовляння
продавця-консультанта, придбали електричну яйцеварку, і ре-
готали згодом до гикавки, неспроможні пояснити одне одно-
му, для чого вони це зробили. А тоді, повернувшись додому, подарували яйцеварку пані Стасі, і та надзвичайно зраділа, ви-
садила на кінчик носа окуляри, узялась вивчати інструкцію.
— А хочете, я вам іноді готуватиму? — у пориві вдячності
запропонувала вона. — Або навчу Кароліну готувати. Ваша
дружина, пане Олеже, така юна, така недосвідчена. Біля мене
вона навчиться секретів давньої львівської кухні.
За кілька днів кімната Шехових перетворилась на затишне
гніздечко.
Масивна дерев’яна вбудова стала найдорожчим та найнеоб-
хіднішим придбанням. Ліжко на стовпах, до якого вели дев’ять
надійних сходинок, захищених поручнями на бильцях, як ні-
би тут завжди стояло. Такі самі поручні, але у вигляді огорожі, йшли й нагорі по краю ліжка. Під сходами майстри зробили
шафку для речей. Вони виконали роботу вчасно, як просив Олег, приховавши, що використали заготовки, зроблені для іншої
квартири, господар якої теж надавав перевагу стилю ретро.
Менш грошовите замовлення посунули на друге місце. Олег
розплатився щедро, як і обіцяв, а майстри вигадали для іншо-
го господаря переконливе пояснення, чому затримка сталася.
— Який жах! — вихопилось у пані Стасі.
Вона прийшла на оглядини інтер’єру, і на цей її вигук ліниво
озвалась руда Мураня — зробила кілька кроків і сіла на порозі.
— Сходи в кімнаті! — похитала головою пані Стася. — Ме-
ні б нагорі залишили сто долярів — і то я не полізла б.
У тепер вже дворівневій кімнаті Шехових зі спальнею на-
горі та вітальнею внизу їй усе сподобалось. Окрім сходів.
Канапа встала в дерев’яну нішу між вікном та сходами. Ще
й залишилось місце для лампи на високій ніжці під вітражним
120
абажуром. Нічого зайвого в кімнаті не було. Телевізор. Сто-
лик із ноутбуком Олега під вікном у куті. Там одразу виріс
стосик книжок від пані Стасі. Поки не пішла на пенсію, вона
працювала в бібліотеці Стефаника, мала домашню бібліоте-
ку в двох шафах у своїй кімнаті. Вона сама запропонувала по-
дружжю користуватись її книжками.
Глибоку нішу з надійно зачиненими дверима між сусідніми
кімнатами — ключ від них вже давно загубився — ті самі май-
стри-меблярі перетворили на шафу. Стояла напівпорожня, од-
нак на звукоізоляцію вже неабияк вплинула. Кароліна з Оле-
гом тепер почувались вільніше. І не так тепер було чути, як
Гєнек, племінник пані Стасі, вмикав гучну музику, а пані Ста-
ся намагалася прикликати його до порядку. Вона була йому і за
маму, що давно виїхала до Португалії і там вийшла заміж, і за
старшого брата, який теж шукав щастя далеко від дому.
Худорлявий верткий Гєнек перший виходив з хати вранці —
поспішав на заняття до університету. Вечори в нього теж ми-
нали за межами дому, переважно у студентському театрі. Він
вже не раз кликав Кароліну приєднатися до них, студентів кіль-
кох львівських вузів. Їм потрібні були костюмери, гримери, майстри з реквізиту, знайшлося б їй діло до душі. Вона й по-
обіцяла, що піде, але тоді, як Олег влаштується на роботу.
Не залишати ж його самого вечорами.
Говірка пані Стася ніколи не мовчала, але це не надто на-
пружувало, можливо тому, що вона не цікавилась зайвим,
прискіпливо ні до чого не допитувалась. Поки Кароліна ро-
била каву чи смажила яйця, та охоче розводила балачки, але
одразу й замовкала, побачивши, що Кароліні час повертатись
до своєї кімнати.
Сашуня знайшов у нових сусідах вдячних поціновувачів
свого захоплення, і взявся за найменшої нагоди з притиском
годувати їх враженнями зі своєї збірки. Розкладав численні
теки на кухонному столі, вмикав ноутбук, показував старі чор-
но-білі фото, зроблені стареньким «ФЕДом» ще у шкільні ро-
121
ки, згодом — тимчасовими мильницями, а тепер — надійним
«Ніконом», найдорожчим своїм придбанням. У його папках
з фотографіями, на жорсткому диску, у файлах з цифровими
фото, панував ідеальний порядок. Він знаходив потрібний бу-
динок за кілька хвилин. Обожнював, коли перед ним ставили
конкретне завдання, таке, скажімо: а що то за особняк Остро-
верхова? Як він виглядав у сімдесяті? І що там було до війни?
У Сашуні тремтіли руки, коли він занурювався у свій фото-
архів зі словами: вулиця Генерала Чупринки, вона ж Пушкіна
за радянських часів… Зігфрідштрассе у війну, ні не всю війну, лише два роки… а початково — Штандівська… Так… Так…
