Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
через велике знущання та велике приниження.
Поки чекали, коли їм відчинять, Кароліна провела пальцем
по стеблині металевої квітки, торкнулася її холодної серцеви-
ни. Скільки рук пам’ятають ці квіти, скільки облич та очей, що
їх розглядали в очікуванні кроків по той бік дверей. Скрегот-
нув замок. На порозі — опецькувата жінка років шістдесяти.
Помітні вусики та закороткий халат, що не прикриває пухких
колін. Вона вже знає про нових сусідів.
За вхідними дверима — ще одні, металеві, суцільна міцна
решітка від підлоги до стелі. На ніч її замикають на ретро-ко-
лодку. А може й вважають це зайвою обережністю. На правій
частині дверей — поштова скринька («прикольна», оцінює її
Кароліна); нею давно не користуються: горизонтальний про-
різ, у який свого часу скидав листоноша листи та газети, та ма-
ленький дерев’яний приймач. Видовжене вічко — маленьке
вікно у світ — надійно затулено смужкою металу на шурупах; заслін, судячи з подряпин, вже не раз фарбували коричневи-
ми фарбами різного відтінку.
Жінка назвалася пані Стасею. Запитала імена та прізвище
нових сусідів, повторила вголос почуте і провела до їхньої
кімнати.
У цілковито порожньому просторі, видовженому, з височен-
ною стелею, погляди зупиняються на двох акцентах — печі зі
світло-зеленого кахлю та високому вікні проти дверей. Повні
стручки зеленого гороху опукло світились на кожній кахлині, викручені вусики створювали химерний поплутаний малюнок
надщерблених керамічних кутів. Вивершувала споруду пласка
фігурна надбудова, схожа на корону. Такою була кахельна піч
у лівому куті при вході. Монументальною та легкою водночас.
Вікно виходило на вулицю Генерала Чупринки. Грубий шар
білої фарби вкривав потерте дерево старої шиби. Ручки, крі-
108
плення та шпінгалети з міді чудово збереглися, місця з’єднань
сховалися під ніжною зеленню патини. Геометрія дерев’яних
кантів повторювалась у лініях шиби, підвіконня та панелі до
самої підлоги. Вікно дивилось на бруківку із трамвайними ко-
ліями, на старовинні будинки, розвернуті багатогранником
до роздоріжжя, куди під різними кутами сходились п’ять ву-
лиць. На утвореному ними видовженому трикутнику газону, височів старий клен, що вже починав змінювати літні барви
на осінні. Ще одне дерево трималося неподалік, на протилеж-
ному боці вулиці, і ще одне побачила Кароліна. Ці клени бу-
ли, мабуть, ровесниками того старовинного особняка з го-
стрими шпичками дахів та вежками, що визирав з-поміж
кущів за огорожею на розі двох вулиць.
— Особняк Островерхова, — зронила за спиною пані Ста-
ся. Вона залишилася стояти на порозі кімнати, ніби чекаючи, чи не знадобиться її допомога.
— Хто такий? — поцікавився Олег.
— Був такий колекціонер, — пані Стася надихнулась ува-
гою до своїх слів, заговорила впевненіше. — Жив собі в тому
особняку серед антикваріату, квіти вирощував… Хоча почат-
ково це була вілла пана Дзівінського, ректора Політехніки…
А п’єц не робить…
Олег тим часом відчиняв чавунні дверцята, зазираючи до-
середини.
Вона говорила «п’єц» — у чоловічому роді, на польський ма-
нер. Додала, що Фіра встановила батарею парового опалення
і цього достатньо навіть у холодну зиму, хоча до п’єца можна
майстра викликати, це ж так приємно, коли живе тепло напо-
внює кімнату. У цій кімнаті, правила далі, донедавна мешкала
Фіра-відказниця. А чого відказниця, бо вся її родина виїхала
до Ізраїлю, а вона залишилась у Львові, вперто трималася сво-
го музею та вивчала давньоєврейське мистецтво. Свою вели-
ку квартиру (вказівний палець у стелю) Гольдмани продали, то
Фіра викупила цю кімнату у старшого племінника пані Стасі, 109
однак протрималась тут два роки, а далі раптово змінила свої
плани та переконання — і, недорого продавши свою кімнату
комусь з Києва, вилетіла до Тель-Авіва.
— Так, — сказав на все почуте Олег. — То що ж! Ми цю піч…
цей п’єц, доведемо до пуття.
Пані Стася показала, де ванна, кілька разів наполегливо по-
клацала вимикачем, аж поки під стелею не спалахнуло світло.
Кімната була доволі простора, хоч і заставлена двома пральни-
ми машинками, старою та новою, стосами відер та пластмасо-
вих тазів. Сіра шмата звисала додолу з грубої табуретки із про-
різом на сидінні. Дотягнутись до шкарпеток, розвішаних на
мотузці, можна було лиш вставши на цю табуретку.
У туалеті нових мешканців розчулила картинка під сте-
лею — вони навіть перезирнулись, показуючи одне одному
очима: на надійних гігантських цвяхах у зоні недосяжності
трималися старі дитячі санчата та пара бігових лиж зі шкіря-
ним кріпленням у вигляді петель.
— Чиї лижі? — поцікавився Олег.
— Мої, — знітилась пані Стася. — Шкода викинути… Я те-
пер з хати ані руш.
— Чому? — із ввічливості запитала Кароліна. Пані Стася на
хвору не скидалася.
— Я сходів боюся, — довірливо повідомила сусідка. — Для
мене спуститися-піднятися сходами — правдивий стрес. А не
було ж колись такого! Холодним потом обливаюся, ті сходи ме-
рехтять перед очима, руками вчеплюсь у поруччя, ногою нама-
цую кожну сходинку… А в голові: зараз впаду, зараз впаду…
Кароліна співчутливо дивилась на нову знайому, вона впер-
ше чула, аби здорова рухлива людина боялася сходів.
— Це фобія, — пояснила пані Стася. Так виглядало, що їй
було приємно говорити про свою проблему. — Я навіть на гру-
пу ходила з подолання фобій, мене Гєнек проводжав та зустрі-
чав. Але воно не допомогло. І тому я завжди вдома. Можу вас за-
певнити: у чотирьох стінах можна щодня мати нові враження!
110
Вікно спільної кухні виходило на внутрішнє подвір’я, на ви-
сокий каштан, туди, де на бічних балконах коливалась білиз-
на. На стільці, накритому пласкою подушкою, спав рудий кіт; він навіть не ворухнувся, лиш зблиснув щілинками очей.
— Це Мураня, — сказала пані Стася, почухала котові за вуш-
ком. — А там, — показала за вікно, і в голосі з’явилась осудлива
інтонація, — сусіди свої машини залишають. Зробили з подвір’я
стоянку!
— А я на вулиці припаркувався…
— То ставте й ви! Буде й від нашого помешкання машина.
Ставте! — й похапливо пояснила: — В’їзд з вулиці Київської, через браму крамниці.
Великий стіл тулився до вікна, при боковій стіні був ще один, маленький, робочий. На ньому віялом розкинулась розчахну-
та навпіл капустина, господиня відволіклася від неї, заледве
почавши шаткувати, бо у двері подзвонили. На плиті кипів
борщ, наповнював кухню пахощами, що збурювали апетит.
— Можете цим столом користуватись, — пані Стася пока-
зала на менший,
