Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко

Олег уважно слухав нового знайомого, а дядька Степана ця

увага розпалювала, він як узяв шматок хліба з ковбаскою — так

і тримав у руках, бо сам захопився своїми розповідями.

Одного разу йому привозив сюди, у Висіч, свої вулики това-

риш. За декілька днів забрав, а ввечері на те місце, де вони сто-

яли, прилетіли запізнілі бджоли. Порадились — і перелетіли

до сусіднього вулика, чужого вулика, дядька Степанового. До-

середини не пхаються, чекають надворі. Дядько Степан за тим

спостерігає збоку: що ж то воно далі буде? От виповзла з вули-

ка бджола. І до чужинців: що, мовляв, треба? А ті повставали

в рядочок, завмерли. Бджола-охоронець наблизилась до одні-

єї, щось там обидві вусиками порухали, і гостя — шурх! Вже

у вулику. Тоді бджола-охоронець до іншої наближається і ри-

туал повторюється. Решта чемно чекають своєї черги. Підходи

бджоли з вулика виглядають випадковими: то до крайньої лі-

воруч наблизиться, то до якоїсь усередині, то на правий фланг

поверне. Останній зайді довелося чекати рішення хвилин

п’ятнадцять. Стоїть, бідна, та й стоїть. Ніхто до неї не набли-

жається. Вона й не ворушиться, ніби як заснула. Нарешті і про

неї згадали. Після короткої розмови вусиками — вмить ожи-

ла, і зникла з очей у новій хатці, у новій сім’ї.

Дядька Степана було вже не зупинити. Сів на свого улю-

бленого коника, як Сашуня на тему фотографій Львова.

129

Звідки, приступав він до Олега, звідки такі маленькі ство-

ріння можуть знати те, що вони знають?.. І звідки та здатність

у лиху годину йти на самопожертву? Звідки готовність визди-

хати від браку їжі, але матку зберегти, віддаючи їй останню

їжу? Бо буде жити матка — буде рій.

Бджоли, їжа, виживання, ж-ж-ж, ж-ж-ж! Дядько Степан

і сам на бджолу подібний. На вартового бджолиного вулика.

Порухав вусиками: свій! проходь!

Олег для нього, без сумніву, свій. Слухає уважно, як учень

вчителя. А вони ж, мабуть, ровесники. Чи майже ровесники.

Але дядько Степан для Кароліни — інше покоління, а Олег —

лише трохи старший за неї. Він і сам себе так сприймає, ка-

же, тридцять вісім — це не про мене. І мама свого віку не чує, хоча і втомлена, і знервована. Насправді, каже, мені двадцять

сім. Лише Кароліна себе старшою відчуває, і раніше так було, а тепер і поготів. На вісімнадцятирічних дивиться як на ді-

тей, яким вітер у голові. Їй цікавіше зі старшими. «Бачила

в райцентрі твою Улянку…» — починає мама. Чому мою? —

думає Кароліна, ніколи вона моєю не була, просто одноклас-

ниця, з якою сиділи за однією партою.

Ввечері з ванни чути уривок розмови, закрутила кран — і ма-

мин голос чітко проступив:

— …я лише посміялася. Але так воно і сталося. Одна моя

подружка давно в Канаді. Друга має трьох синів. А я справді

вийшла заміж вдруге і живу на хуторі. Бо чим це не хутір?..

Усі пророцтва збулись.

Коли Кароліна вийшла з ванної, витираючи волосся руш-

ником, у хаті вже було тихо. Мама ліпила вареники, тільки

пальці миготіли.

— Де вони?

— Пішли до дядька Степана дивитися вулики.

— Мам, а чого ти раптом Олегові ту історію розказала?

130

— Яку? — не зрозуміла мама. Вона багато про що йому роз-

казала, їй подобалось, як він слухає.

— Про ті лінії на руці…

— А-а-а, про це…

— Ану мені ще раз розкажи.

— Ти ж знаєш.

— У загальних рисах знаю. Ти тоді маленькою була?

— Я тоді вчилась у технікумі в Яворові. Ми з товаришками

йшли з навчання, а одній жінці якийсь пакунок з торби випав, просто на вулиці. Ми їй кажемо: жінко, ви щось загубили, то

вона з вдячності, бо щось там важливе в неї було, документи

чи що, вже забула, то от кажу ж — вона подивилась нам на до-

лоні і сказала по кілька слів кожній. Ірка за океаном опинить-

ся, Валя народить трьох дітей, а я житиму на хуторі, матиму

двох дітей, одна дитина, як виросте, буде щасливою, а друга —

знаменитою. Відомою людиною буде. Я колись не вірила, ду-

мала, ну яка вона провидиця, якщо важливий пакунок їй ви-

пав, а вона про те не знала, а тоді бачу: усе збувається… Тішусь, Кароліно, що ти щаслива… Може показати цього не вмію, але

справді дуже радію за тебе. Олег — хороша людина, чуйна, од-

разу видно. Уважна… Тільки розпишіться чимшвидше. Негар-

но так, без розписки, без шлюбу… Нічого, що я усім кажу, що

ви одружені?.. Яка різниця? Не брешу, трошки наперед забі-

гаю. Не затягуйте з цим.

— Мам, а ти пам’ятаєш, як хотіла колись маленьку чорну

сукню — і в Париж?

Мама лиш рукою махнула.

— Дурна була… Який Париж?.. Хто його бачив? Може, йо-

го й не існує, того Парижа.

Олег із батьком загостювались, повернулися вже в пізніх

сутінках. Більше, ніж вулики, Олега вразили чорні очниці ві-

кон, за якими ніхто не жив. Як це так, не міг второпати.

— Нікого там, взагалі, а не лише тепер! Кажу, нікого, — по-

яснював батько. — І ті квартири, вони нічиї, бо відомчі: жи-

131

веш тут — маєш помешкання… А зараз нема де працювати,

тому й попит на житло відсутній. Тут ті тримаються, кому їха-

ти нема куди. То ж, приїжджай — живи, — батько зробив ши-

рокий жест рукою, — проковтнув міцне слівце, що мало не

вискочило услід. Він якось навчився, принаймні у присутнос-

ті Кароліни, утримувати ті слова за зубами, вони лиш визи-

рали назовні наприкінці речень, як обережні звірки. Губи

батька помітно рухались, але додати звуку в пантоміму він не

наважувався.

Мама і Кароліна вже полягали, а з кухні ще чулося бубо-

ніння. Олег розказував про село на Волині, де колись жив йо-

го дід, а зараз нема до кого й поїхати; а сьогодні той ліс, і ті

вулики нагадали йому дідові місця. І розпитував батька, чо-

му тут не відбудують господарство, про яке всі згадують? Чо-

му на такій землі — і без роботи? А батько йому: земля гро-

маді не належить… І в «бумагах» усе заплутано, і бу-бу-бу, і бу-бу-бу… Купочка сірих, волохатих опеньків ворухнулись

на дні кошика. Найменші, які лиш можуть бути. Навіщо такі

дрібонькі