Купальниця - Галина Костянтинівна Вдовіченко
рова Мураня, хоча вона відверто ігнорувала нових сусідів.
* * *
Товариш Олега користався принадами оксамитового сезону
в Хорватії, отож Кароліна з Олегом мали два вільних тижні
і з насолодою поринули в господарські клопоти. Об’їхали тор-
гові центри, замовили легку канапу, купили телевізор та ма-
ленький столик, запросили додому дизайнера фірми, що виго-
товляє меблі під замовлення. Кароліна спробувала зобразити
на папері свою мрію. Малюй, малюй, заохотив її Олег. І вона
нашкрябала примітивне креслення. Ось так, пояснила, йти-
муть угору дерев’яні сходи з бильцями та поруччям, а там, на-
горі, буде щось подібне на другий поверх, таке собі ліжко на
високих міцних опорах — згори ліжко, знизу хатка. Можна бу-
де дивитися у вікно з висоти, просто на перехрестя дивитись, на клен, на особняк Островерхова.
— Недешевий проект, — попередив майстер.
— Кажіть, скільки, — усміхнувся Олег, — а ми будемо тор-
гуватися…
Київська господиня кімнати погодилась врахувати вкладе-
ні кошти як платню за помешкання, Олега такий варіант вла-
штовував.
В особливості цього квартирного питання дві жінки ніко-
го не посвячували. З пропозицією Зоя погодилась без розду-
мів, вона мала намір у майбутньому здавати цю кімнату, яку
все одно доведеться колись умебльовувати.
Як не пояснила Кароліна від самого початку, хто та киян-
ка, якій належить кімната, так воно й залишилось непрого-
вореним. Олег і не розпитував, яка йому була різниця, хто
115
власниця. Отак історія з кімнатою стала таємницею Зої та Ка-
роліни.
По телефону в голосі Зої спочатку прохопилася нотка на-
пруження, але почувши, у чому річ, вона заспокоїлась і далі
розмовляла рівним, дещо байдужим тоном. Кароліні вида-
лось, що вона терпляче чекає, аби чимшвидше натиснути на
червону кнопку відбою, заздалегідь погоджуючись на все. Ка-
роліна теж попрощалась з полегкістю.
— Олеже, ви з Зоєю про нас розмовляли? — запитала, ко-
ли ввечері вони поставили машину на подвір’ї і пішли про-
гулятись до центру міста.
— Відтоді, як ми поїхали?
— Ні, ще в Києві.
Олег взяв її руку, заклав собі за згин ліктя.
— Нащо це тобі?
— Як це нащо?.. Я не відстану вже, кажи.
— Вона подякувала.
Кароліна зупинилась.
— Вона подякувала, — повторив Олег, — за те, що не ду-
рили, не ховались. Не принижували себе та її. Вона завдяки
нам… а може, не нам, а ситуації… одне слово, вона зараз теж
не сама. І я б хотів, щоб не тимчасово. Мені від того було б
легше.
— Не сама?
— У неї був такий собі Стас…
— Як це, був? Ти що, знав про нього?
— Вони разом в один дитячий садочок ходили, потім в од-
ній школі вчились. Звісно, знав. Друг дитинства. У нього осо-
бисте життя не складалось, а Зоя для нього, як він сам сказав
мені одного разу — ікона. А далі що?.. Далі в моєму житті
з’являєшся ти — і все перевертаєш догори дриґом…
Поцілував Кароліну в маківку.
— Зоя — надзвичайна жінка…
— Я знаю.
116
— Завжди її поважатиму, завжди. І коли я того вечора ска-
зав їй про нас, згодом, тебе вже завіз до брата… Коли нама-
гався щось пояснити, тоді вона і сказала: дякую за чесність, тепер я теж вільна. Якби я залишив її саму, якби вона мене не
відпускала… Не знаю, що було б далі.
— У сенсі повернення?
— У сенсі нашого з тобою душевного стану.
— А-а-а. Чому ти мені це одразу не сказав?
— Ти не запитувала, — відказав він. — Я вирішив, ти про
це не думаєш.
З усім своїм молодим егоїзмом вона і справді не надто
замислювалась над тим, що відчуває Зоя і що зараз відбу-
вається у її житті, адже з такою жінкою нічого поганого
статися не могло, навіть у такій ситуації. Хіба тимчасові про-
блеми. Зоя була і залишалась особливою і для Олега, і для
Кароліни.
Від Головпошти вони повернули на вулицю Стефаника,
пройшли її до крутого повороту праворуч, вийшли вгору на
вулицю Глібова… Вечірній маршрут вони щоразу обирали за
принципом «куди очі ведуть», і завжди на їхньому шляху по-
ставали будинки з промовистими деталями та неповторни-
ми оздобами — усю цю красу ретельно фіксував та розкладав
по файлах їх сусід Сашуня.
В душі Кароліни після того, що вона почула про Зою, зро-
билося тихо і спокійно, вона й подумати не могла, що ця ін-
формація стане останнім пазлом, завдяки якому складеться
загальна картина повноти життя. Нехай так буде завжди, щоб
і Олег зі мною, і Зоя не сама.
Вони зробили велике коло кількома вулицями і поверну-
лись додому, найголовніше відкриття вечора зробивши на ро-
зі свого будинку: кутовий балкон тримали, порівну розділив-
ши свій тягар, заклавши руки за голову, подібні між собою
атлант і каріатида. Кароліну здивували спокійні вирази об-
лич, позбавлені страждання та напруги. Немов і він, і вона за-
117
нурились кожен у свої думки, перервавши розмову на якусь
хвилину та відвівши очі на особняк Островерхова.
— Зроби, як він! — розпорядилась Кароліна. Олег, дурію-
чи, миттєво виконав команду, закинув руку за руку над голо-
вою. — Дивись, — повторила вона його жест.
— Що дивись?
— Я руки склала, як вона, а ти — як він.
Олег ще раз подивився на скульптури, перевів погляд на
свою супутницю: у їхній четвірці в чоловіків праві руки ле-
жали на лівих, у жінок — навпаки.
— І що це означає? — запитав Олег, забираючи Кароліну
з-під балкона.
— Що ми пасуємо одне одному, — була така відповідь. —
Хоч протилежні навіть у неусвідомлених рухах.
Олег здивовано глянув.
— Якби їх поміняти місцями, її — на лівий кут, його на пра-
вий, то вони тримали б руки навпаки, вона — як він, а він —
як вона, і знаєш чому?
Кароліна запитально смикнула підборіддям: чому?
— Бо саме так у цій ситуації їх тримати зручніше, не за-
лежно від того, хто ту стелю підпирає, чоловік чи жінка.
— Та ну тебе, нудотику! Хотіла ще один доказ навести, а ти
не дав.
— Доказ чого?
— Що ми пасуємо одне одному!
— Так це не потребує жодних доказів, тут і так усе зрозу-
міло.
Така миттєвість трапилась, що от зараз, цієї хвилини, біль-
