Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

Так брудний потік зарубіжної шестисортної порнухи змив з екранів кінотеатрів у змиг ока вітчизняне кіно, а з ним і наш з Остапом фільм. Наша історична епопея припадала тепер пилом десь на забутих полицях того, що звалося колись «кінопрокатом».

«Не долго музыка играла, не долго фраер танцевал»… Роман, який коштував мені стільки здоров’я, фільм, який коштував мені стільки крові, авжеж, крові, виявилися нікому не потрібними! А може, й добре, що про них забули? Час непевний і хтозна, як би мої радянські твори сприйняли б сьогодні ті, які вчора так палко хвалили…

Та дідько з ними! Хай припадають пилом… доки натішимося демократією! І… ексгумацією. Авжеж, здається, всі сьогодні поміщались на ексгумації. Шпортають, розкопують архівні кладовища, викопують нещасні рештки репресованих. Шукають винних… Критикують «систему», компартію, комуняків… Не вистачало ще, щоб добралися до… Свят, свят! Тож мовчи, Олександро! Мовчи і визбируй свою бараболю, аби було що жувати взимку. Мовчи, самотня стара вовчице, поряд із своїм вовком. Єдине можеш собі дозволити: повити тихенько в бур'янах, зализуючи рани…

Станіслав розливає у чашки чай. Напій парує і пахне м'ятою, пахне дитинством, хатою баби Хариті, затиканою пучками сухого зілля. Пахне осіннім степом… Здається, як сказав поет, «повертаюся до джерел». До чаю з м’яти, до бульби, до рожевого сала з часником на кусні чорного разового хліба… Чудово! Пікантно! Куди тим недавнім лососям та баликам з партійних розподільників! Тим чаям: чорному індійському, зеленому тібетському, сірому цейлонському, рожевому китайському… О далеко тим заморським чаям до запахущого живлющого трунку з рідного євшан-зілля. До речі, жоден з науковців і досі не розгадав, що ж то за травичка ховається за символічною назвою «євшан-зілля»: полин, чебрець, м'ята?.. Я думаю, що полин, але той, запахущий, що росте на гарячому степовому сонці. Знаходила такий у Криму…

Станіслав гучно присьорбує, зі смаком, задоволено мружачись. Зумисно, аби мене подратувати, чи це вже в нього вікове? Раніше подібного за ним не помічала. Навпаки, від нього, рафінованого інтелігента, та ще від його пресловутої маман, помішаної на старосвітських польських штучках, вчилася етикету застілля. А може, він теж плюнув на колишній «випендрьож», етикети та етикетки, і подався до джерел? І от сидить собі над джерелом і сьорбає, як його дикий пращур. Тож залиш чоловіка в спокої. Хай сьорбає, чавкає! Він же тебе не чіпає! Може, ти йому теж осточортіла зі своїми вибриками, слабоумством і заскоками? Але ж не лізе в душу — роби що хочеш. Повна свобода дій. Хочеш — лайся, хочеш — сопи в ганчірочку, хочеш — вовком вий…

Сьорбає собі й думає. Про що він думає? Може, згадує останній мій сказ, останню мою ідею-фікс — оту ганебну, брудну історію з Аркашкою? Останнє полювання вовчиці…

А все починалося з Перестройки. Здавалося, на просторах СРСР повторюється біблійна історія з Вавилоном. Державотрус почався з Гори. Гора провалювалася у тартари, а вдавала, що перебудовується… А може й справді, намагаючись жити своїм усталеним, роками налагодженим життям, не передчувала кінця? Тим часом перші передвісники краху, ці виплодки «епохи перемін» уже виповзали із своїх диявольських нір на екрани телевізорів… Біснуваті й авантюристи різного штибу, величаючи себе екстрасенсами, пророками, поволі витісняли із свідомості мас недорікуватих партійних вождів та їхніх, хай вибачає Станіслав, ідеологів. Країну поволі, як чорне полум'я, охоплював сатанинський шабаш. Спочатку я мало що розуміла, дивуючись на цих чумаків-чуваків, безграмотних сільських бабів, знахарок та цілительок, молодиць, звихнутих на сексуальній невтоленності, котрі, видаючи себе за контактерок з Космосом, нахабно переповзали з телеекранів у голодну на сенсації свідомість ще радянського народу. Мальовничо рекламувалася вся ця новоявлена нечисть і на шпальтах комсомольських та партійних газет. Бездарні газетярі, безсоромно прибріхуючи, описували власні зустрічі з людиноподібними пришельцями з позаземних цивілізацій. Якщо вірити пресі, то НЛО кружляли в рідному небі, як зграї ворон, і приземлювалися біля кожної колгоспної ферми, полюючи на сільських пияків, самотніх молодиць та безневинних дітей. І народ, привчений до колективних звитяг, штурмів, походів визвольних, народ, якого вже давно ніхто нікуди не кликав, народ, що забув давно Бога і чорта, повірив у ці нісенітниці і валом повалив до облудників, спраглий дива і видовищ.

Масовий психоз захлеснув і Гору. Першими пірнули у каламуть чортівні нудьгуючі дружини і коханки сильних світу сього. Старіючі дами просто таки ошаліли, жадаючи під пильним оком екстрасенса скинути з тіла зайві кілограми, наїджені на калорійних номенклатурних пайках. Коханки ж за всяку ціну прагнули розчистити шлях із допомогою відьомської сили до ветхих секретарських тіл.

Попервах весь цей безум мене розсмішив, згодом, коли прочитала хвалебний опус давньої приятельки Зої Хавроненко про якогось всеможного екстрасенса Пришембовського, здивувалася, а далі з обуренням накинулася на Станіслава: що це робиться? Але він тільки плечима стенув, показуючи очима на стелю, мовляв, за все в одвіті Москва.

І тоді я все зрозуміла і вжахнулася: великий реформатор і «перестройщик» Горбачов не відав, як розхлебтати кашу, яку сам заварив! А щоб хоч трохи загальмувати «процес», який пішов так далеко, що став некерованим, він і напустив туману сатанинського… Але рятуватися від цього блуду було пізно. Зоставалося одне: скористатися ним. Тож, подолавши скепсис, бо ж як сказано у Святому письмі: і буде вам по вірі вашій, викликала Льоньку з машиною і поїхала на Березняки, де, як писала всезнаюча подруга Хаврона, в убогому підвальчику давав цілющі і молодильні сеанси гіпнозу маловідомий, але всемогутній екстрасенс.

Крім цікавості, мала ще й певний інтерес: не завадило б і мені трохи стесати з живота «соцнакоплєнія». Адже, трохи заспокоївшись після бурхливого розриву з Остапом, почала повніти, втрачати форми. На жаль, я з тих жінок, які киснуть без пригод, і кохання чи флірт — для них своєрідний стрес, шал, що палить кров і засвічує в зіницях відьомські вогні. Такі жінки з однаковою пристрастю, впертістю, ненаситтю і… навіть жорстокою безоглядністю роблять кар'єру, кохають і просто — живуть…

Коли переступила поріг справді убогого підвальчика, в якому звив собі таємниче кубелечко всемогутній спеціаліст «зі схудення цеківських дам», в обличчя війнуло вільглою затхлістю. В кімнаті під сірою стелею тьмяно блимала засиджена мухами електрична лампочка, єдине вікно було