Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

— Негідник! Пройдисвіт! Ти… Ти хочеш позбутися мене! Ти забув, що я! я! я! тебе зробила! Що ти мені зобов’язаний усім, навіть своїм паршивим життям!

Пришембовський, що вже, було, рвонув на сцену, зупинився і уважно, по-диявольськи пильно втупився в мене страшними від зненависті очима. І так важко, ніби придавив могильною плитою. Більше не пам'ятаю нічого…

Прийшла до пам’яті в лікарні, під крапельницею. Світ червоно гойдався і розпадався на фрагменти, як картинка у зіпсутому телевізорі. Хотіла поворушитися і не змогла: тіло одубіло, наче колода. Хотіла покликати на поміч — язик не повертався, лежав у роті, як дерев'яна ложка. І тоді я все згадала, і все зрозуміла, і зробила єдине, що могла — гірко заплакала…

Із того дня поволі покотилося з небес і ясне сонечко всенародного визнання і слави Аркадія Пришембовського. І почалось останнє полювання старого цеківського вовка Станіслава. Ясінський, хоч і пізно, але зрозумів усе і не простив Аркашці привселюдної ганьби і… мого каліцтва.

Якби я тоді, за тими лаштунками, померла від крововиливу в мозок, може, все травою поросло б. Але я — зосталася, розчавлена, скалічена, повержена… Тягар тягарем… Така була віддяка мені за добро моє від цього злотворящого диявола… Однак Станіслав розцінив мій інсульт — як удар по його репутації, адже «на Горі» всі знали, що це він, товариш Ясінський, «дав добро» засвітити зелене світло перед нікому невідомим провінційним фіглярем, перед цим шахраєм! І чоловік затявся у мстивості, переконаний, що зло мусить бути покаране. Але я знала, що йдеться не про мораль, а про набагато більше для нас обох — провалений з тріском проект великої державної ваги: монстр, який не відаючи того, що був запрограмований відвертати увагу простого народу від ПЕРЕСТРОЙКИ, вийшов з-під контролю ЦеКа. І була впевнена: Станіслав усе зробить, аби розтерти на порошок це чудовисько, і замести сліди свого невдалого «психотропного» експерименту…

Тож скоро ті ж самі засоби масової інформації, які допіру підносили феномен екстрасенсорний Аркадія Проше-Пришембовського до небес, так само палко стали наввипередки розвінчувати шахрая і пройдисвіта, виколупуючи огидні подробиці його облудної гри, шарлатанства і розбещеності. Моє ж ім'я ніде не згадувалося. Усі враз забули, що то я виволокла Аркашку з гнилого підвальчика і зробила з нього всеможне божество…

Доконав Аркашку судовий процес за зґвалтування пацієнтки. Справедлива Феміда розчавила новоявленого Мефісто, як руду мишу, і поклала товсту крапку в його короткій блискучій кар'єрі і мінливій судьбі. А також в моєму романі з цим дияволом.

ГЕРОЇНЯ-ЖЕБРАЧКА — така нині моя нова суспільна роль. І я не соромлюсь її. Навпаки, сама собі її вибрала. І тепер вживаюся в неї, щоб вижити. О, з якою насолодою приміряю скорботно-запобігливу міну прохачки, старе дрантя і новий ціпок! Я вже потроху дибуляю, вовчики-братчики, правда, ще важко, ледве переставляю ноги, але — дибаю. От і до дачі додибала, осідлала коника-горбоконика і шуркаю по безмежній, аж у дві сотки картопляній плантації. Шур-шур, шур-шур… то нічого, що у підніжжі. Моя Гора… не за горами, пардон за каламбур.

Станіслав давно згорнув імпровізоване застілля і порається біля будиночка: над кущами здичавілої смородини раз по раз вигулькує його лиса і лискуча маківка. А я розкошую в тихій самотині. Народ правду каже: нема щастя без трясця. І в найтяжчому становищі є своя втіха.

І я її маю: спокій! Спо-кій… Ніхто тебе не шарпає, не лапає за поли, не теребить: дай, поможи! Скінчилося. Термосять інших можновладних. А про тебе забули. І ти впиваєшся цим забуттям і сидиш собі в білому кріслі перед телевізором, і не треба нікуди бігти, метушитися. Або… Або длубаєшся собі коло грядки землі, ніби попереду ціла вічність.

Як я мріяла колись про той час, коли в мене буде багато часу. І от він настав, благословенний, і я його марную. Так, марную… Спробувала писати — черепок не варить. Хвороба… Та й вік… Жінка здатна творити доти, доки живе повноцінним фізіологічним життям. Із згасанням функцій згасає, чахне талант. Та хіба лиш у жінок? У чоловіків фізична імпотенція моментально викликає розумову… і одні комплекси і претензії. Або цілковите збайдужіння, як от у Станіслава…

На жаль, жорстока, продумана до найменших деталей погоня за Аркашкою стала останнім полюванням Станіслава. О ні, то не була відплата за прикрі пригоди жінки-повійниці, а кривава помста сильного світу цього за посягання холуя, бидла на святая святих — честь клану, на приватну власність вибраних…

Заява Міченого, як прозвала насторожена «Гора» Михайла Горбачова, про розпуск комуністичної партії, впала на наші голови, мов розплавлене каміння Везувію. Реформатор, на якого надіялись, яким захоплювались, виявився всього-на-всього… провокатором. Вискочкою, самозакоханим парвеню! Дорогою, дорогою ціною купив Горбі собі популярність на Заході! Цей балакун і фрондер, граючись, з легковажністю захваленої дитини, власноручно, як картковий будиночок, розвалив твердокамінну фортецю, яку не могли збороти акули імперіалізму, починаючи з 1917 року. Безпрецедентний інцидент в історії людства! Тоді, коли обурений плебс торжествував, Гору трясло і косило. Приречені намагалися хоч якось зарадити біді. Але, коли останній із могікан — Івашко, втік у Москву, Станіслав заховав у шухляду партквиток і, здавалося, добровільно вибрав роль спостерігача, відмовившись від посади ректора одного із престижних вузів столиці на користь якогось щойно перефарбованого в «демократи» кар’єриста. Єдине, що спромігся доброго зробити, то прикупити пару квартир та цю нещасну дачку… От і все, всі статки.

Але, на жаль, то ще було не все. То був тільки початок… великого перелому, ще не осмисленого, драматичного зламу в історії і долі радянської супер-держави…

Великий злам у долі таких щирих її адептів і апологетів, як ми із Станіславом. І хоч тепер ми майже не виходили з хати, до нашої барлоги доносився відгомін цієї революції навиворіт… Цього державотрусу, який, подумати тільки, почався у «червонозоряній» Москві! Доки я, прикипівши очима до екрану телевізора, спостерігала за подіями у столиці, хвиля «всенародного піднесення» докотилася і до Києва. Скоро на Хрещатику завирували натовпи під синьо-жовтими знаменами. На