Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

… Вони ввійшли в палату неждано, нечутно, мов виросли з-під землі, двоє інвалідів — він і вона. Він — з паличкою, а вона — з горбом за плечима. Немолоді і не старі — дивні. Сяючи до мене блаженними від доброти очима.

— Сестро, — сказали вони, — ми прийшли, аби словом Божим полегшити муки твої, аби разом з тобою в молитві до Господа нашого просити Його послати тобі терпіння і сили пережити дні темряви.

І, вклякнувши на коліна біля ложа мого страдницького, звівши до стелі очі та руки, ці двоє нещасних стали молитися: «Господи, Боже наш милосердний і всепрощаючий, зглянься над бідною дитиною своєю, просвітли душу і розум її, виведи з темряви на простори любові Твоєї…»

І диво дивне, ані з'ява, ані поведінка, ані вигляд цієї пари не викликали в мене інших емоцій, окрім блаженного бажання слухати жебоніння їх тихих голосів, повторювати подумки прості слова молитви.

І відступало відчуття непоправної трагедії. Приходило розуміння, що немає ні горя, ні щастя, є суб'єктивне, а тому зухвале, нетерпиме, немудре сприйняття людиною Божої благодаті. Усе, усе, Господи, благодать Твоя — і муки наші, і печалі, і радощі! Кажуть, людина звикає до всього. О, ні — не звикає, а відкриває собі істину вищу, і втіху незнану не сподобленим Богом! Серед маєтних, можновладних і здорових не стрічала людей, щасливіших і задоволеніших жеребом своїм, як ці двоє!

По молитві вона розчісувала моє давно немите, зваляне у вальок волосся. І я не противилась, розкошуючи від доторків гребінця до свербкої, брудної шкіри… Боже милий, тільки тепер збагнула, що мене так муляло, так гнітило: нечесана моя бідна голівонька! І я заридала: перед очима постала мама в її останні деньочки. Моя красива матусенька… Вона довго і тяжко помирала від раку мозку в палаті цієї ж лікарні. Я ж, зайнята на ту пору суєтою, найняла для неї сиділку… Боже, Боже, прости мене!.. Мама захворіла так неждано і невчасно, в розпал мого роману з Аркашкою, коли я вертілася, мов у центрофузі чортовій! Забігала на часинку, вибачливо блудила поглядом по її змарнілому, всохлому личку, гладила руку, і знову — бігла. Ні, брешу: тікала, тікала — у блуд свій, у бруд свій… А вона ж щось силувалася сказати мені, про щось очима благала! Може, розчесати її голівоньку, її колись пишне, вороне, а зараз сиве волосся?! Не здогадалась я, не здогадалась, мамо, твоя єдина дитина…

Боже, дай розлитися мені сльозами спокути і — не жити, не бути! Чого ж замість того, щоб вдарити в мою безсоромну голову блискавкою, хтось ніжно гладить її… як у дитинстві… як вміла це робити лиш мама-а-а… Ой, мамочко, мамо! Прости мені, мамочко… Прости мене грішну…

Я, певно, заснула. Коли пробудилася — в палаті нікого не було. На стільчику біля ліжка лежала товста книга і, пригадуючи та тулячи одну до одної букви, я прочитала: БІБЛІЯ.

Я їх чекала — людей з іншого, незнаного світу, з такими незвичними для мого світу вимірами і цінностями. Я їх чекала, а прийшов Станіслав. Здивовано розглядав Біблію, листав. Я застогнала, щоб привернути його увагу, показала очима: читай!

Ще раз бажала пересвідчитись: нічого нема випадкового у дні покути. Тому, затамувавши подих, чекала, що ж він прочитає? на якій сторінці, яких слів Святого письма торкнуться вуста мого безбожного, колись державного мужа, щирого атеїста, марксиста-ленінця, для якого навіть слово СОБОР було посяганням на устої комуністичної імперії. І викреслювалось із книг та газет зганьблене слово БОГ, а коли й вживалося, то тільки з маленької букви.

«І ЗНОВУ Я ПОБАЧИВ МАРНОТУ ПІД СОНЦЕМ: БУВАЄ САМОТНІЙ І НЕ МАЄ НІКОГО ВІН ІНШОГО. СИНА ЧИ БРАТА У НЬОГО НЕМА…»

Сина чи брата у нього нема… СИНА… У НЬОГО НЕМА… і нічого нема випадкового у дні покути та темряви! Сина… нема… Чому досі не приходив Віталик? Хочу бачити свою дитину… Де він?

Станіслав, відчувши мій розпач, злякано закриває Біблію. Каже винувато:

— Да, забув сказати: дзвонив Віталик! Дуже переживає за тебе і каже, що все зробить, аби якомога швидше завершити справи і прилетіти. Зараз в них, каже… «напряжонка»… Наказав тобі триматися. Так що…

Не треба, Станіславе! Я сплачую борги… Плачу… плачами. Ніхто так не знає добре дітей своїх, як матері. Та, власне, яблучко від яблуньки далеко не котиться… ще дотепер мала ілюзії. Тепер — не маю: син і на похорон мій не приїде, якщо це… не входитиме в його плани. Хай йому Бог помагає! Та, врешті, нічого зі мною не станеться, як дитина поживе по-людськи серед нормальних людей у нормальній державі. Тим паче, що це коштувало мені стільки зусиль… Буквально за місяць до катастрофи, себто до мого каліцтва — цього безжального удару судьби по нашій родині, вдалося, таки вдалося пропхати Віталика клерком у радянське посольство у США.

Але тепер, коли впав, мов картковий будиночок, радянський Вавилон і колись вірнопіддані розскочились по своїх незалежних норах, і зосталися, як на цідилку, всі представницькі інститути колись «непорушного» за кордоном, що з ним, моїм Віталиком? Станіслав запевняє, нібито син після «державотрусу» і розвалу СРСР зорієнтувався і зостався працювати в російському посольстві… І нібито йому справді в тій амбасаді непогано ведеться, у що я, чесно кажучи, мало вірю. Хто-хто, а я не маю жодних ілюзій щодо ділових якостей сина. А може… життя — жорстокий учитель, не таких вчило уму-розуму. Дай Боже, щоб і моя дитина не зосталася серед дурнів на ослячій лаві!

— Що ти кажеш? Ти щось сказала? — Станіслав споглядає мене крізь замацані скельця окулярів індиферентно, як щойно перетятого ним черв’ячка.

Заперечливо хитаю головою, прощаючи йому цей погляд. О, всепрощення — велика річ! Очищає і окрилює! Хочеться бути ще добрішою, ще милосерднішою, як… мати Тереза. Тепер розумію старих черниць… розумію тих двох щасливих нещасних, що скрашували мої темні лікарняні дні. Раніше знала тільки солодку спрагу помсти. Впивалася нею, як убивця запахом свіжої крові. І воздавала своїм кривдникам явним і уявним за злая… Поспішала поперед Бога, не розуміючи, що всім