Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
На Аркашку посипався золотий дощ, що його ще більше розохотило. Та й, врешті, й мене. Фантазія моя не знала стриму. Адже це я додумалась до сеансів гіпнозу по телебаченню! Я! Я складала для недорікуватого Гіппократа тексти його публічних заклинань, вчила, як триматися перед телекамерою, якої Аркаша спочатку жахався, як чорт ладану: бекав та мекав, а далі, лукавий, вжився в роль спасителя народного!
Підбадьорена успіхом, придумала весь той фарс з обезболюванням на відстані. Довелося добряче пошукати і клініку, і надійних лікарів, і надійних пацієнтів. І, про всяк випадок, добре заплатити — підстрахуватись, як казав Аркашка, адже ж… в цій країні усе могло статися, наприклад, вимкнутися світло, розгубитися — лікарі, міг «не спрацювати» оперований…
Трансляція сенсаційної операції по видаленню апендикса під гіпнозом викликала просто-таки бум популярності Пришембовського. Затамувавши подих, люди вдивлялися в його зловісно-зосереджене обличчя, подане крупним планом на весь телеекран, і затято зціплений рот, що важко вичавлював накази пацієнтці:
— Вам не боляче! Вам — легко і радісно! Вам добре. Ви співаєте. Співайте. Я наказую вам співати!
І бідна жінка починала співати, але так жалібно, що Аркашка грізно обривав її:
— Досить! Спати! Я наказую вам спати!
І жінка «засинала» з усмішкою на вустах. Це вже по тому вона розкаже на всю країну, скільки коштувала їй та усмішка… Гіпноз Аркашки, який сидів під час операції далеко від клініки — в студії «Останкіно», на жаль, «не спрацював», і хвора, перед цим добре оплачена, мало не віддала Богові душу від болю…
Н-да, цинізму цьому затрапезному Мефісто не позичати. Він нахабно блефував, дурив і блудив, готовий переступити через трупи. І ледь не прогорів. Але — викрутився, беркицьнувся в мертвій петлі і, мов шкодливий котяра, м'яко впав на лапи. Однак більше експериментів в операційних ми не проводили…
Зате в ліжку… Навіть легендарній розпусниці Еммануель не снилися подібні тілесні насолоди… Але музика недовго грала. Все менше часу і сил зоставалося на мене у перевантаженого «месії», одержимого ідеєю порятунку вигибаючого людства. Все частіше в його затемнених кабінетах з'являлись довгоногі дівулі, поодинці, а то й зграями. Спочатку я наївно не зважала, точніше, була запрограмована не зважати на чоловічі слабкості Пришембовського, самовіддано гаруючи на його імідж, славу і статки.
Але скоро отямилась. В один прекрасний день ніби пробудилася зі сну. Певно, пройдисвіт так збайдужів до мене, що перестав насилати ману. Більше того, протверезівши, наче глянула на себе чужими очима і побачила… Боже мій, біснувату юродиву, навіжену вже не першої молодості, що безсоромно волочиться за молодим дурисвітом. Але найбільше ображало те, що Аркашка почав залагоджувати свої фінансові справи без мене. Особливо розлютило, коли Пришембовський у супроводі «референток», як він образно називав своїх повій, подався в Польщу заживати слави спасителя у тамтешніх містечкових паній та панянок.
Що ж, перший ляпас витримала достойно. Однак після тріумфального повернення Пришембовського із першого закордонного турне і радісної зустрічі в затишній, обставленій італійськими меблями спальні на загумінках нового офісу, не втрималася — ніжно просичала в кохане обличчя:
— Любчику мій таємничий! Запам’ятай собі: я — не терпляча ломова коняка, не жінка-трудівниця і не затуркана мати-страдниця. Я — Тарас Бульба: я тебе породила, я тебе і вб'ю! Тож опам’ятайся, доки не пізно…
То варто було бачити, як витягнулася по діагоналі самовпевнена мордуленція «європейської знаменитості». Від люті чи від страху — не знаю. Але помітила, як щось чорне, недобре промайнуло в широко розставлених бичачих очах, і зрозуміла: уже пізно. Надто далеко Аркашу завела спокуса «давати установки громадянам соцтабору»… Тепер він почувався, певно, славнозвіснішим за самого реформатора Горбі.
Мені б насторожитись. Так — ні! За мить знову витала в небесах, улещена його вдаваною пристрастю. Вдаваною, бо переконана, що вже тоді цей негідник вирішив розпрощатися зі мною. Перший! У-у, диявол! Перший посмів підняти на мене руку, і ногу… як пес, скажений пес!..
Мене зачинає трясти від люті і ненависті. Де ж ліки, де ті кляті ліки? Задихаючись, лапаю по кишенях. Станіслав, схарапудившись, кидається до мене, витрушує на долоню з пляшечки пігулки. Ковтаю, поволі тупіючи…
… Аркашка відкладав розправу наді мною. Була ще потрібна йому. Готували три велелюдні сеанси екстрасенса і психотерапевта міжнародного класу (звання, присвоєне Аркашці мною після його повернення з Польщі) у Палаці культури «Україна». Квитки продано, «бабки» поділено, але слава осяває тільки підкарнану під макітерку квадратну голову «месії»… Та дідько з ним! Люто закусивши вуздечку, вирішила на прощання «взяти» своє: використовуючи надійні партійні і творчі зв’язки, влаштувати спільний наш вояж по країнах Європи. А вже потім… Як не шкода птицю, а збити у леті доведеться…
Ага! На того натрапила! Хитрий Мефісто шкурою волохатою відчув небезпеку і першим пішов ва-банк. По-сатанинськи підло. І, треба віддати йому належне, прибрав мене з дороги красиво і вчасно. Пікнути не встигла! Митець! Вищий пілотаж — нічого не скажеш!
АРМАГЕДДОНТо був останній абзац мого роману з дияволом. Зала палацу «Україна» вирувала людом, гула, як велетенський вулик. Аркашка, як завше перед публічними виступами, був зосереджений, зловісно-похмурий. Але бачила: нервував. Ще б пак, адже це був його перший виступ перед такою великою аудиторією в Україні і від результату його залежали вся подальша кар’єра і доля Пришембовського.
Пора було починати сеанс, але в літерному ряду зяяли порожні місця: барилися потрібні люди, якраз ті, які влаштовували нам турне по Європі.
Час ішов. Люди нервували. Гості — не з'являлися. Я ледве втримувала Аркашку за лаштунками, благаючи:
— Ще секунда! П'ять хвилин!..
І враз… звично стриманий перед публічними виступали, екстрасенс озвірів, грубо вилаявшись:
— Та пішли вони всі… Я й без них знайду дорогу в Європу!
Його гнів перекинувся на мене,
