Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

Але приходило найжахливіше — безсонна ніч і відчуття самотності і ворожості світу ставало нестерпним, як зубний біль, і безжальним, наче петля ката, і суїцид дихав в обличчя могильним холодом… Однак щось не давало мені зробити останній крок і, здавалося, хтось невидимий, але вічно присутній в найтяжчу хвилину, моїми руками розгортав Біблію, подаровану тими двома пришельцями з іншого світу, і я читала, ридаючи, всю правду про себе, написану дві тисячі років тому.

«А Йов відповів та сказав: даремні розрадники всі… Мій дух зламався, мої дні погасають — зостались мені самі могили. До гробу я кличу: О батьку мій! До черви: Мамо моя та сестро!.. Знайте, що покривдив мене Господь, і тенета свої розточив наді мною… Він поклав на стежки мої темряву! Віддалив Він від мене братів моїх… і забули про мене знайомі… Мої повірники бридяться мною, а кого я кохав — обернулись на мене…»

І хтось питав мене лагідно, як дитину: «Бачиш, Олександро? Не ти перша… не ти остання. Чого ж нарікаєш на долю? Бо чим ти краща за мужа праведного Йова, всіма покинутого з ласки Божої, чи самого Ісуса Христа, зрадженого найближчими? Вгамуй гординю, жінко! Горе твоє — у тобі самій…»

І я не противилася. Спокійно і відсторонено спостерігала, як одне моє «я» одягає на друге «я» гамівну сорочку, тогу смиренства, покривало доброчесності… Я вчилася бути розважливою і справедливою, покірною і непомітною, як дощовий черв'ячок…

Ми полуднаємо… Які гарні слова! Де я чула їх? Авжеж, що в дитинстві… Так говорили в селі баби Хариті. І так полуднали. А може, й досі полуднають?.. Сорок років там не була і навряд чи буду… Певно, що зосталися якісь іще родичі, їх діти… Скромні гречкосії… Ніколи не бачила їх, ніколи не турбували мене, не рвалися в двері, не клянчили влаштувати дітей у вузи, на престижну посаду… Простий народ поважає субординацію. А може, він не потребує дипломів та чинів, живе собі своїм немудрим життям, садить у степах барабольку і щасливий? Як от ми із Станіславом… А може, зневажає мене за гординю, за те, що відцуралася роду…

Взагалі, все те, що нині діється, вся ця демократична заварушка-заворушка, коли чесно, закономірна реакція народу на звиродніння колишнього, як зараз кричать, режиму, брехливість ідеології, ідіотизм системи… Ого! Як заспівала! Ану, ану… дуже цікаві ці… метаморфози… Ні, таки праві класики марксизму-ленінізму: буття визначає свідомість! Чи не ця гумова ковбаса і дерев'яний сир надихають на демократичні помисли? Шлунок диктує голові… Потрясаюче! Хоча… хоча щось подібне, схоже на обурення, на протест, на заперечення існуючого ладу пережила в американському аеропорту імені Джона Кеннеді, коли з групою радянських письменників весною 1985 року вперше ступила на цю terra incognita для переважної більшості моїх співвітчизників. Навіть сьогодні важко пояснити те гостре, майже фізичне відчуття свободи, не лімітованого життєвого простору, якоїсь навіть астральної невагомості, ніби ти потрапила не на інший материк, а на другу планету, де передбачений кожний твій крок, порух, бажання, незалежно від твоєї класової чи кастової приналежності, були б тільки гроші. І тобі всі будуть раді. Раді, що ти прилетів саме цим рейсом, цим літаком, що купив у Макдональдзі перший свій гамбургер… Білозубі усмішки юних жінок: «пліз… велкам!» Перше враження, начебто вся Америка молода, безпечно-ділова і задоволена собою. Згадалися рідні пенати, похмурі, зів'ялі обличчя киянок, злобні маски і роздратовані, грубі голоси розмальованих «богинь» радянського сервісу. Слава Богу, вони мене мало обходили на рідній землі, тим паче, що перед такими, як я, фізії цих мегер усміхалися на всі свої золоті кутні… Однак щось… шкребло під серцем, щось муляло… щось, схоже на образу за народ, за втомлену, пристарілу сімдесятилітню державу, якою правили недолугі, здитинілі старі монстри — ровесники революції… Напівграмотні маразматики, партійні зомбі гралися у вождів, генеральних секретарів, забавляючись брязканням зброї і орденів. Страшно подумати, що найвищим достоїнством людини у цій державі ще якийсь десяток років тому був… вік. Молоді, ініціативні, освічені хлопці мали перебиватися на другорядних ролях, вичікуючи, коли винесуть вперед ногами з кабінету один за одним всіх секретарів ЦК, обкомів та райкомів… Врешті, молоді вовки втомлювалися, від нудного чекання на смерть вищестоящого поволі атрофувалися не тільки м'язи, а й мозок, і чуття, і зір, і… відчуття небезпеки.

Хай мені хто що каже, хай ображається Станіслав, а я знаю: імперію розвалили інфантильність і нездатність самостійно мислити та вирішувати тих партійних діячів, які марили владою, лижучи штиблети кремлівських дідів. Горбачов (як і Станіслав) так і не виріс із коротких піонерських штанців, із піджачка слухняного виконавця-клерка. І вся його діяльність схожа на п'яний бешкет пристаркуватого намісника на похоронах власного батька-тирана. Кілька років розгулу і… по маєтку… Ні честі колишньої, ні слави, тільки озлоблені голодні обличчя батраків на тлі руїни…

Отож те, що діється нині, у 1993 році, на цій грішній землі — закономірне, навіть беззаконня. І як кожній людині, так і народу, і державі рокована своя доля, свій шлях під вічним небом, свої, варті цього народу, правителі, пророки, герої і жертви. І народ має те, на що він заслуговує. І ми із Станіславом своє заслужили… Обмежений клапоть землі і безмежну свободу. Безмежну, як розораний степ, де ще тільки в байраках серед лепехи й будяків може заховатися від недоброго ока пара затравлених вовків.

Станіслав відкручує кришечку термоса, кидає в кип'яток жменю зеленої м'яти, що, бозна-коли і ким посаджена, буйно буяє на нашій дачі, чи то пак фазенді… Це соковите, як дозрілий помаранч, слівце радісно закотилось у похмурий і вбогий лексикон співгромадян просто із латиноамериканського телесеріалу «Рабиня Ізаура», що став для багатьох рятівною романтичною віддушиною у тривожні дні т.з. перебудови. А потім, дякуючи «Останкіно», зубожілі колишні «совки» дізналися, що «Багаті теж плачуть» і ридали разом із героями мильної опери, на якихось сорок п'ять хвилин забувши власні проблеми.

Народ, який втратив ґрунт під ногами і віру в ідеали, прагне казок. Щоб не виздихати від розпачу. Барвистих, сентиментальних казочок із щасливим фіналом або ж