Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк

Як я гидувала колись каліцтвом, молода і здорова! Від одного вигляду нещастя людського під груди підступала нудота, бр-р-р! А тепер… ловлю цей вираз на пісному личку Каті, в погляді чоловіка.

Чи, може, це — плід моєї хворобливої уяви? На жаль, як тепер мені здасться, все наше життя, вчинки і поведінка — реакція уяви на довколишній світ. Всі катаклізми світові, земле-державотруси, криваві глобальні трагедії, планетарні жахіття народжуються в середині людини — в душі, мозку, утробі… Людина народила сина Божого і найжахливіших вовкулаків. Створила портрет Мони Лізи і атомну бомбу, захват і заздрість, поклоніння і ненависть. Буття прекрасне і прекрасний у своїй довершеності світ. Жахливі і огидні — люди… у своїй недосконалості.

…Іноді здається, що думаю вголос. Після інсульту не годна себе контролювати. Крадьки зиркаю на Станіслава: обличчя його незворушне, окуляри байдуже полискують. Старий чоловік у старому спортивному костюмі шпортає собі поволеньки свою бараболю… Нема куди поспішати. Все — позаду. Життя, кар'єра, влада, радощі буття… Попереду — фініш. Темний провал. Ніщо.

У навмисно сповільнених рухах чоловіка, блаженному статечному спокої вловлюю наразі гостре трепетно-болісне бажання подовжити, розтягнути кожну мить цієї погідної сонячної днини, насолодитися тихим теперішнім… від страху перед майбутнім!

Нема нічого випадкового у час покути! І старість дарована людині, щоб зупинитись, оглянутись, перевести подих, осмислити пережите, перебуте, пере… паскуджене…

О мій любий Станіславе, ми відчуваємо, ми думаємо однаковісінько, бо ми з тобою, як… як дві половинки перетятого лопатою дощового черв'ячка! Нарешті!.. Печальне єднання двох витіпаних, як дві горстки конопель, душ… Але, коли по правді, то не було поряд зі мною людини, вірнішої за Станіслава. Адже, якщо оглянутись назад і бути чесною, він ніколи по великому рахунку мене не зрадив, не продав. А міг! Ще як міг! Але — чому? Чому? Невже любив? Тож запитай, не бійся, запитай. Ось він стоїть перед тобою ще живий. Стоїть, обіпершись на лопату: відпочиває, щось своє думає. Чи не про те, що й ти, Саню? Чи ж не нишком згадує, як захищав, як брав на себе ганьбу розбещеної жіночки, як затикав чорнопіднебінні пельки донощикам і анонімщикам, як потурав ігрищам у геніальну письменницю… Але, Станіславе-е, вважай, ті жертви були не тільки заради мене, нашої сім’ї, а й заради тебе, мій коханий… Адже ж ти любив над усе своє м’яке золочене крісло на Горі, до якого буквально приріс куприком, над усе шанував свій державно-партійний клан, де сповідувався суворий закон: «Міцна сім’я — міцна держава». При останніх вождях розлучення розцінювалося як порушення партійної дисципліни і нікому — до найдрібнішого чиновника — в голову не могло прийти відправити свою підстаркувату супружницю у монастир і одружитись на молоденькій секретарці чи масажистці, як то чинять без стиду та сорому новоспечені провідники нації — нардепи нової Верховної Ради. Байдуже, що для потіхи старіючої мужності державних мужів викохувалися цілі табуни високоідейних кобилиць у елітарних партійних стайнях… Зате про людське око: святая святих була — сім’я!

Станіслав стривожено мотає головою. Ну чисто тобі старий кінь, що згадав молодість, або… зачув небезпеку. Навіть ніздрі так роздуває. У, старий гріховодник! Думає — я не бачу, як він обмацує поглядом довготелесих дівок на вулицях, отих козуль, ноги яких ростуть від кутніх зубів, як любив висловлюватися Аркашка, той…

Та ну їх усіх к бісу! Один спогад про цих нікчем доводить мене до сказу. Гаряча хвиля зневаги і огиди підкочується під груди, ну от, знову: тремтять руки, тремтить підборіддя, в роті збиваються недобрі, негарні слова… Зціплюю зуби, намагаюся думати про щось хороше. Не маю права будити в собі ту, колишню, гнівну, нетерплячу, мстиву. Хочу зоставатися доброю… доброю… чистою… Та не виходить. І Станіславу не вірю. Десь в глибині душі відчуваю: хоче позбутися мене… Обридла йому своїми болячками, химерами, каліцтвом, чекає нагоди, щоб запроторити в психарку чи інвалідний шпиталь…

О-о, я його знаю! Бачу наскрізь! Від мене не заховаєш за старечими замацаними скельцями окулярів блудливі плотолюбні позирки! Іч, який сумирний, який милосердний! Лич-ч-чина підступна, тільки жде, тільки вичікує, коли шляк мене трафить, щоб на молодій оженитися!

У-у-у… просто киплю, просто закипаю вся!.. Боже, що це зі мною? Що я верзу? Чого кидаю на чоловіка? Спаси й помилуй!

Але бурхливий, нестримний потік люті несе-несе мене у чорну прірву божевілля, у чорторию людської мерзоти… назад… о, ні! Тільки не це! Триклята натура, паскудна вдача, тебе не вхоркала навіть хвороба, не навчила біда! Ти, як диявол, сидиш в мені, лукавий… лукавий! Здається, кричу! Таки кричу, бо Станіслав перелякано кидається до мене, пхне, запихає до рота якісь пігулки. Намагаюсь їх виплюнути, виштовхнути язиком, але він щосили затуляє долонею мені рот і я… ковтаю їх, як курка біб… б'ючись в істериці.

Боже, Боже! ЧИТАЙ ОТЧЕ НАШ… ЧИТАЙ ОТЧЕ НАШ… хтось шепоче мені на вухо лагідно і ніжно, хтось гладить по голові… хтось каже: СЕСТРО, проси в БОГА ТЕРПІННЯ, ЗЛАГОДИ І МИЛОСЕРДЯ…

Але ж я не знаю жодної молитви! Але ж я не…

ОТЧЕ НАШ, ЩО ЄСИ НА НЕБЕСАХ… ХАЙ СВЯТИТЬСЯ ІМ'Я ТВОЄ… ХАЙ ПРИБУДЕ ЦАРСТВО ТВОЄ ЯК НА НЕБІ, ТАК І НА ЗЕМЛІ… І НЕ ВВЕДИ НАС В СПОКУСУ… І ВИЗВОЛИ ОД ЛУКАВОГО… І ПРОСТИ НАМ БОРГИ НАШІ…

Хто і коли заронив у глибини моєї безбожної душі високу, як зорі, молитву? Хто проказує голосом моїм ніколи ще не промовлені вустами моїми прості і чисті слова? О, я знаю… знаю: нічого немає випадкового у дні покути!

Мені снився степ. Срібний, як море в ранковому промінні. І безконечний, як море. Перламутрову від роси ковилу хвилить легенький вітер. І — ні душі. Тільки іноді чисте срібло виднокола прошиє то там, то сям, темна летюча тінь одинокого степового вовка. І не збагнеш: чи то тиша дзвенить, чи жайвір співає? Степ і степ… Таким бачила його в дитинстві, коли їхала на татковій бричці у село, в гості до баби Хариті…

Лежала із заплющеними очима, силкуючись утримати довше