Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Тихо, як у вусі. Чому так тихо? Розплющую очі: де я? На землі. Ще на землі. Теплій, по-осінньому пахучій. Але — немає степу, срібного, перламутрового. І полишає мене поволі срібний трепет і щастя перламутрове, і безмежне, як степ. І поряд зі мною, підклавши під голову руку, просто на ріллі спить сивий, втомлений чоловік у старому спортивному костюмі. Просто на ріллі, як степовий вовк. Може, йому теж сниться предковічний степ, рудиментарна ковила і давно забутий трепет хвилить його просвітлену душу? Він спить. Окуляри сповзли з перенісся і смішно повисли на кінчику носа… Мій бідний старий степовий вовк… Несподівана ніжність до чоловіка перехопила подих, зволожила сльозою зіниці. Мені здавалося: ми сковані з ним важкими, земними і зимними ланцюгами обов'язків, аж ні — всього-на-всього тонесенькою, як срібна павутинка, ниточкою чогось незбагненного… Від серця до серця… І отак бредемо безконечним давно минулим степом по рудиментарній ковилі — пара самотніх вовків, а між нами — срібна павутина бабиного літа — останнього тепла…
Станіслав хмуриться, певно, від мого погляду, вільною рукою намагається прогнати його з обличчя, мов надоїдливу муху. Далі остаточно пробуджується, зітхає, стріпуючи із себе рештки дрімоти разом із комахами, прилиплим до руки бур'яном і грудочками землі.
— Що ж, пора обідати, — каже, примружившись на полуденне сонце.
Примирливо, якомога лагідніше усміхаюся, вмощуюся знову на своєму стільчику, сумирна і тиха, готова до трапези.
Станіслав з притаманною йому акуратністю розстелює біля мене на землі мішок, накриває його скатеркою і поволі викладає на імпровізований стіл із торби чи то пак американської вже потертої валізи немудрі харчі: варені яйця, ковбасу, сир, хліб. І доки шукає на посадженій ним весною грядці огірки та помідори, я згадую золоті балики, тріскову печінку, креветки та анчоуси із партійних розподільників. Невже це колись було, та казка із скатертю-самобранкою, де все відбувалося «по щучому велінню, по моєму хотінню». Та, на жаль, і найщасливіша казка має кінець, скатерка-самобранка перетворюється у несвіжу серветку, баскі рисаки — на вичовганий рибальський стільчик, а ясна королева — на сварливу, зів'ялу бабу. Ж-жах! І все тріщить по швах…
Станіслав акуратно нарізає хліб, ковбасу, згадує про забуте у торбі масло, робить бутерброд і подає мені. Мовчки беру, мовчки жую, втупившись у масну пляму на серветці. Н-да, не «салямі» київські ковбаси… І масло — не бельгійське, і сир — не голландський, хоч і називається так. Немов гума, без смаку і запаху. Ото жуй, і забувай, і звикай до рідного… до того життя, яким мучаться 99 відсотків твоїх співгромадян, ота більшість, якій не доступний смак нормальних продуктів, пахощі вишуканих парфумів, тіло яких ніколи не співало від доторків елегантного одягу… Та навіщо їм усе це? Щоб множити захланність і ненасить, а потому — печаль і невдоволення? Розчарування і злість? Недаремно ще за дві тисячі років мудрий проповідник Екклезіаст попереджав: «Хто пізнання примножує, той примножує біль», а «багатство — то лихо болюче» і «краще ходити до дому жалоби, ніж ходити до дому банкету»…
І замкнутися в гордій самотності ліпше і благородніше, ніж марнувати життя серед підступного, заздрісного, злобного велелюддя. Тепер розумію це. Тепер, коли наш дім стали обминати навіть випадкові телефонні дзвінки… як прокажених. Вчорашні колеги, соратники по партії озвіріло переорієнтовувались, групувалися в мобільні зграї, спільними силами відгризали щонайбільший шмат партійного пирога і борзенько волокли його вбік, маскували під кооперативи, спільні, малі підприємства, торгові доми, фірми і т. д. Щосили намагаючись пустити коріння в нову суспільну формацію і намити побільше золота на ріках рідного Ельдорадо, чи то пак — відмити чималенько партійних копійок. Чи їм, цим спритнякам, було до нас, двох чесних партійців, що гинули разом із системою, якій служили? Двох безперспективних невдах, пенсіонера і каліки… Бо ж в нашому лісочку-гайочку вовчики-братчики діляться здобиччю тільки з рівними, молодими, ікластими…
Інші, дрібніші, оніміли від жаху, чекаючи традиційного (якщо покладатися на рідний менталітет і національну вдачу) терору з боку тих, хто дорвався до влади. Тобто, звичного, оспіваного в офіційній історії та літературі, відстрілу «ворогів народу», розправ на площах і в пресі, самосудів і судилищ повсталої черні.
Розгром і виселення обкомів, міськкомів, райкомів партії став для відданих і чесних клерків особистою трагедією. Під натиском конкістадорів-демократів вони покидали свої кабінети з виглядом зацькованих індіанців, притиснувши до грудей найдорожче з милих серцю дрібничок з колишнього впорядкованого, ідейно наснаженого трудового життя: улюблений вазон, дірокол, настільний календарик… і розбігались — хто куди, як руді миші. «Гору» трясло, і бідні чиновники осипалися з неї, як гнилі груші, у діл, в підніжжя, де їх могла з'їсти найнікчемніша свиня. І це було жахливо! Вони боялися розмовляти самі з собою вночі під ковдрою в ліжку, не те що по телефону…
Але вони, бідаки, не відали, що трагедія їхня лише в тому, що давно вже не люди, а гвинтики і гаєчки, що мине ворохобна година, вляжуться пристрасті, і їх знову визбирають і вгвинтять у деталі та вузли розхитаного, розтрощеного, але усе-таки живого молоха-держави…
Та Бог із ним, із незнищенним чиновним плем'ям! Прикро, що мовчали ті, які ще вчора лізли у двері, обривали телефон. Мовчали злобно, чорно, підло насолоджуючись нашим фіаско, нашою бідою. О, як вони важко мовчали до мене, ніби їх заціпило під тягарем кам’яної брили, яку вони тримали на собі, щасливі опустити її на мене будь-якої миті! Однак боягузтво стримувало їх, і вони, вчорашні браття та сестри по перу, по сцені, по роботі і науці звіддаля чекали, коли я сама сконаю. Тепер вони майже всі перефарбувалися в кольори національного відродження, натягли шаровари і вишиванки, гасають юрбами по містах і селах: валять пам'ятники Леніну та його поплічникам, а інтелігентне жіноцтво-дівоцтво дійшло до того, що понашивало спідниць із жовто-синіх стягів і мете ними вулиці. Вертеп!! Але робиться він з таким надривом, що хочеться плакати… від щастя пробудженої національної самосвідомості і безнадії втрапити у цивілізований світ…
Мовчання оточило нас, як темна глибока вода. Єдиним зв'язком і вікном у світ став телевізор. От ми й просиджували біля нього дні та вечори своєї самотності, теж мовчки, заціпеніло, а коли
