Сестра моєї самотності - Галина Тимофіївна Тарасюк
Та як би там не було, а вже на другий день, після того, як я вдавано відсторонено та якомога байдуже повідала Станіславу про феномен «якогось новоявленого Авіцени з Березняків», везла переляканого на смерть Пришембовського просто в ЦК, де у своєму кабінеті чекав на нас мій чоловік.
Здається, по дорозі, щоб трохи облагородити «месію», запропонувала поміняти у не вельми благозвучному прізвищі букву… Так Аркадій Пришембовський став, проше пана, Прошембовським. Цим прізвищем він і запам'ятається одуреному ним не раз радянському народові… Але це буде потім, а поки що ми тільки починали свій шлях до слави і неслави…
Н-да! Нічогенький вийшов трикутничок любовний! Одна його сторона, чи то пак Станіслав, трималася рівно, під кутом 90 градусів, строго-офіційно, ні про що не здогадуючись, тобто, не підозрюючи. Інша, Аркашка, від страху лежав пластом перед одуреним чоловіком, тремтів і гикав, одно слово, поводився так, як усі смертні, потрапивши вперше «на Гору».
Я ж — вольтовою дугою єднала обидві сторони, вдаючи повну відстороненість. Ніби цей фарс і взагалі обидва його персонажі жодного відношення не мали до трагікомедії мого життя…
О, Олександро! Горе тобі, та, що ходить по лезу ножа! Тож нічого не зостається — лиш провадити далі цю комедію. Отже, більше легкості, маестро, більше фантазії, блиску, гумору, нарешті! Вперед і вгору — і все буде о’кей!
Спостерігала, як Станіслав вивчає Аркашку, як зважує всі «за» і «проти», боїться вляпатися в халепу з цим гіпнотизером-екстрасенсом, боїться! Помітила кілька насторожених поглядів у мій бік. Ах, ти ж старий лисе, нюшок не притупився: чуєш смалене! Але я була настільки поблажливо-байдужа до того, що відбувалося, так позирала зверхньо на Аркашку, що чоловічок заспокоївся. Де б він міг подумати, що в худорлявому, розгубленому Авіцені з провінційного дурдому стільки нерозтриньканої чоловічої сили?.. Тож приємно було бачити, що під кінець бесіди чоловіки навіть сподобалися один одному.
Так Аркадій Пришембовський став неофіційним екстрасенсом ЦК КПУ. Аркашка, якому ще сьогодні вночі і не снилося щось подібне, раптом злетів із своєї нори, з болота на самісіньку «Гору», під самісінькі небеса! Коліна його тремтіли, погляд блукав: видно, приласканому обманутим мужем, соромно було глянути мені у вічі. Але я знала: це сум'яття душевне — від несподіваного щастя, майже стресу, і воно мине, лиш тільки-но Аркашка вибереться за поріг ЦК. Так воно і сталося. Від скромності цей чорт лобатий не вмре, це точно.
Покидали ми кабінет Станіслава нарізно. Спочатку — бердичівський Авіцена, а потім — його покровителька: затрималася спеціально, щоб показати чоловікові, що дамі такого рангу, як я, не вельми пристойно водитися із хай і талановитим, та все-таки… шарлатаном, за яким невідомо які ще золоті верби виростуть. Бачила, що Станіслав у душі схвалив мою стриманість. Однак, вискочивши на вулицю, не могла стримати радість. Я ще не знала, навіщо мені ця нова, «пришембовська» авантюра, але чортория уже засмоктувала мене у свій чорний вир…
Поблукавши для конспірації по місту, відпустила машину, взяла таксі і мотнула на Березняки. Вдячний, але вже сповнений власної гідності, Аркаша все ще дивився на мене голодними і відданими собачими очима, обіцяючи «ноги цілувати… і все таке інше…». Але я не кинулася йому в обійми, не «закотили» ми на честь перемоги і шалених оргій. Відчували: між нами, як тінь зловісна Командора, стояв холодно-зверхній сановний мундир Станіслава. Однак обоє були впевнені, що пройде зовсім мало часу і ця незрима присутність чоловіка зробить наші стосунки ще ближчими, пристрасть ще солодшою, а вечірні зустрічі — палкішими.
З того дня рівно о пів до шостої вечора чорна «Чайка» підвозила екстрасенса Аркадія Прошембовського до будинку ЦК КПУ, де рівно о шостій в малому залі засідань розпочиналися сеанси гіпнозу для всіх, хто бажав скинути із себе зайві кілограми. Небажаючих не було, оскільки Станіслав зумів переконати самого Щербицького в необхідності оздоровити апарат ЦК подібним методом, відповідно перший секретар у наказовому порядку зобов’язав «усю свою королівську рать» поститися під бичачим поглядом Аркашки.
Оце було кіно! Повернувшись додому після сеансів, Станіслав з несподіваним для нього гумором описував мученицькі «страсті» вірних ленінців, заядлих безбожників, коли їх вивертало від одного погляду на щедро сервіровані столи в цеківських їдальнях. Гіпноз не брав лише круглого, як діжка, заввідділом торгівлі Вітольда Гаврика. На сеансах цей лантух із перетравленими продовольчими запасами Батьківщини засинав безгрішним сном немовляти, а, прокинувшись, біг підтюпцем у буфет надолужувати втрачені калорії.
Аркашка старався. Коли ж монументальні тіла апаратчиків полегшали хоч і не до летючості танцівників кордебалету, а всього-на-всього на якихось пару кілограмів, переляканого Аркашку повезли на дачу до САМОГО, як поштиво називали Першого секретаря ЦК Компартії України, лікувати й зцілювати.
Поволі бердичівський Авіцена входив у роль і, як-то кажуть, у смак. Прикупив собі чорний глухий светр, запустив цапину борідку — чисто тобі рудий Мефістофель. Тупуватий бичачий погляд став похмуро-зловісним, важким, відповідним образу таємничого пройдисвіта. Це сьогодні я так гадаю. Тоді ж я… Господи, що тоді зі мною діялось?! Що зі мною робив той шахрай, той пролаза, той виплодок пекла! Боже-Боже!.. То тільки мені здавалося, що так мудро здійснюю власні наполеонівські плани. Насправді ж, для нечестивця я стала і знаряддям, і засобом у досягненні честолюбної мети: якомога швидше дорватися до людських душ, завоювати славу і популярність, тобто — медіумом!
А в мене ніби дідько вселився. Вся палала і тремтіла від голодної пристрасті та екзальтованого обожнення. Феномен Пришембовського перетворився для мене в ідею-фікс. Кричала про нього, закотивши очі, на всіх перехрестях, піднімала пресу, радіо й телебачення. Дякуючи мені, про Аркашку стали писали, як про нового месію, цілителя і спасителя роду людського. Після кількох інтерв’ю з Аркашкою, організованих мною по республіканському, а відтак і союзному телебаченню, цілителем зацікавився і простий народ, спраглий чуда. До підвальчика на Березняках хлинули багатотисячні натовпи нещасних, жадаючих оздоровлення. Листи з проханнями порятувати,
