В.І.Н. (Вибору іншого немає) - Валентин Терлецький
«Я розумію цей конфлікт. А чим саме це місто Йому зашкодило?»
«А ви хіба не відчуваєте цього? Хіба ви не дихаєте цим отруєним байдужістю і заздрістю повітрям? Хіба не помічаєте цих хижих поглядів? У цьому місті, якщо ти йдеш вулицею усміхнений, якщо на твоєму обличчі посмішка, всі одразу думають, що ти обкурений або божевільний. В цьому — вся суть! З цього міста давно щезла радість. Його мешканці втратили здатність співчувати іншим, радіти їхнім успіхам, підтримувати одне одного у важкі хвилини. Тут кожен сам за себе. А коли ти, не дай Боже, чимось вирізняєшся з-поміж цієї біомаси — тебе одразу затаврують збоченцем і хворим, або навіть небезпечним злочинцем. Тут не прийнято виділятися, тим паче — розумом. Я вже мовчу про рівень культурного розвитку переважної більшості городян. Ну що казати, коли, приміром, на головному міському Інтернет-порталі, у розділах про політику або про різні брудні плітки товчуться тисячі відвідувачів, цілодобово обсираючи одне одного, а в розділі «Культпросвіт» по три-чотири місяці немає не те щоб жодної нової теми, жодного нового повідомлення! Цим усе сказано».
«Так, мені це відомо... Але ж я почув чимало слів любові і поваги на Його адресу від друзів, прихильників, фанатів Його творчості, колишніх колег, навіть малознайомих людей! Його любили і поважали, як мало кого у цьому місті».
«Але і ненавиділи також. Знаєте, за ніби дружніми посмішками цих доброзичливців часто ховалася підла заздрість і приховане бажання якось накапостити. Я вже не кажу про тотальне замовчування або відкрите цькування — два дієві способи зробити Йому боляче, до яких Його вороги вдавалися особливо часто. Ви не знали цього?»
«Трохи вже знаю, дехто з моїх співрозмовників розповідав про це. І все-таки, хто саме робив Йому боляче? Ви можете назвати цих людей поіменно?»
«А навіщо це вам? Ви опублікуєте їхні імена в своєму журналі?»
«Можливо. Дивлячись, наскільки ця інформація буде цікавою».
«Гаразд, я можу їх назвати. Але що зміниться від цього? Хіба що читачі дізнаються трохи більше правди — ось і все. Його, боюся, це не поверне. Та й насправді всі тут і так все знають. Це не таємниця. То ж навіщо зайвий раз ворушити це осине гніздо?»
«Гаразд. Підемо далі… А яким Він взагалі був у житті? Мені дуже хочеться почути саме Вашу думку про Нього, дізнатися про це, так би мовити, з перших вуст».
«Він був сумирним і скромним, ніколи нічого і ні в кого не просив, а намагався все зробити сам. Як отой — один у полі воїн… Він жив за таким принципом — треба, по-перше, вірити у свою справу, любити те, чим займаєшся, і, по-друге, вірити у себе самого, у свої сили та можливості, вірити, що зможеш зробити і довести справу до кінця. Хоча доволі часто повторював, що найбільшими Його ворогами є Його ж власні лінь і скромність. Якщо з лінню Він намагався воювати, то скромність була закладена у Ньому від народження, генетично, і подолати її Він не міг. Цим часто користувалися Його численні друзі та лакузи. Він не відмовляв нікому, спілкувався з усіма, хто приходив до Нього, і в цьому була Його найголовніша проблема — ці люди висмоктували з Нього життєву енергію, пили Його, як найсмачніше та найбільш поживне вино, користувалися Ним, як джерелом енергії, як підсилювачем свого буття. А Він же був… Він є звичайною людиною, зі своїми слабкостями, дивацтвами, бажаннями. Інколи Він найбільше бажав, аби Йому дали спокій, дозволили відпочити, але сам припинити цю одвічну метушню не міг. У результаті постійної біганини Він часто хворів. А ці, з дозволу сказати, друзі ніби нічого не помічали і далі продовжували насідати… У побуті Він завжди вдовольнявся малим і не мав якихось особливих вимог до життя. Розкіш, багатство, слава, почесті — це все було від Нього дуже далеким. Йому не треба було від життя дуже багато — якщо сьогодні добре, то і гаразд. Є де помитися, де поспати, що кинути у шлунок, що випити — і на тому добре. Він з породи тих людей, які звикли радіти малому і отримувати задоволення від звичайних речей. Погодьтеся, це останнім часом рідко зустрічається серед людей, а тим більше, відомих. Але Він був саме таким — простим у житті і водночас складним внутрішньо, духовно», — Анна нервово підкурила цигарку і випустила цівку диму під стелю. Шульц з її дозволу також закурив.
«А як ви тоді поясните відгуки про Нього деяких людей, що Він був схильним до дебошів і скандалів?»
«Просто у Ньому завжди боролися дві особистості — цинічний панк і витончений інтелігент. Вони змагалися між собою, перемагаючи поперемінно — то одна Його сутність, то інша. Він міг за один день змінити кілька подоб — наприклад, зранку Він йшов записуватись на ТВ і годину роздумував там на тему взаємопроникнення сучасного постмодернізму і масової культури. Вдень допомагав організовувати благодійний літературний захід зі збором книг для дітей-інвалідів. А вже ввечері Він міг танцювати напівголий на столі у своєму улюбленому барі, поливаючи прямо з пляшки шампанським якихось випадкових пияків. Такий Він був — і навіть я інколи не встигала слідкувати за цими Його перевтіленнями. Причому, що цікаво, Він все рівно, за будь-яких випадків залишався собою! Це рідкісний дар, і Він умів це! Тобто, і панк, і інтелігент існували у Ньому на рівних правах, але це не була гра або позерство, це було саме життя».
«Цікаво-цікаво… А як у Нього складалися стосунки з колегами, я маю на увазі професійну Його діяльність?»
«Я дослівно запам’ятала одну Його фразу, яку Він сказав мені незадовго до свого… зникнення. Він сказав приблизно таке: «Напевно, мої друзі-колеги бачать мене зараз таким, про якого потім буде приємно зітхнути, дещо згадати, посміхнутися, емоційно махнути рукою, і вже незабаром забути, знову поринувши в буденні справи». Він ніколи не комплексував щодо
