В.І.Н. (Вибору іншого немає) - Валентин Терлецький
«Це вже нетактовно по відношенню до мене — питати про таке… Ви не подумали, що мені ця тема може бути не зовсім приємна?»
«Я ж попросив вибачення, якщо не хочете, звісно, не треба…»
«Його любили жінки… Він дуже подобався слабкій статі. І вони також Йому подобалися — у тому сенсі, що Він був справжнім здоровим чоловіком. І я знала про це. Власне, а що тут поганого? У наш час цим навіть пишатися можна! А щодо Його романів… Мені залишається лише сподіватися, що Він був чесним зі мною. Я ніколи не проводила ніяких розслідувань, як інші жінки, я цілком довіряла Йому, і все. І у нас це було взаємним. А чутки, домисли, плітки будуть завжди. Я не звертаю на них увагу».
«Тоді ви мужня і розумна жінка», — намагався посміхнутися Шульц, але одразу зрозумів, що в нього це зараз виходить не зовсім природно.
«Дякую за комплімент… У вас ще є питання?»
«Власне, я задоволений нашою розмовою. Дякую, що знайшли час і можливість зустрітися. Я намагатимусь якомога об’єктивніше подати цей матеріал», — Шульц хоч і піднявся повільно з місця, проте не поспішав вимикати диктофон, ніби очікуючи на щось іще.
Але Анна також встала і зробила крок убік, відкриваючи йому дорогу до дверей:
«У мене до вас прохання. Не давайте нікому мій новий номер телефону і цю адресу. Я не хочу, аби сюди завалився натовп писак і ласих до чужих проблем. Вибачте, що так суворо говорю про ваших колег, але ви мене, сподіваюсь, розумієте».
«Звичайно-звичайно! Мені й так пощастило, що ви погодилися дати інтерв’ю, я це дуже ціную, тому зберігатиму конфіденційність вашого особистого життя».
«Дякую», — Анна схилила голову, даючи зрозуміти, що розмову закінчено.
Шульц повертався у місто зі змішаними почуттями. З одного боку, йому вдалося, нарешті, записати інтерв’ю з до сих пір недоступною Анною. А з іншого — матеріал, який він зараз мав, спонукав його до написання глибокого дослідження із зануренням у хащі психології й аналізу замість чергового гостросюжетного скандального оповідання «на тему». Він губився у сумнівах і відчував, що йому просто необхідно з кимось терміново порадитися, чого він уже давно не робив у професійній діяльності.
У редакції він зустрів Галю, і миттєво запропонував їй посидіти після роботи де-небудь, бо мав до неї ділову розмову. Галя здивовано глянула на Шульца, але не відмовила. Уже після закінчення робочого дня він дочекався її на виході з Медіа-центру і повів до найближчого кафе.
Замовивши собі пива, а їй — келих червоного вина, Шульц чесно поділився з нею своїми сумнівами, і попросив поради. Галя довго курила, обдумуючи його слова, пила вино маленькими ковточками і сяяла з напівтьми своїми темно-синіми очима. Нарешті вона озвалася:
«У тебе справді складне завдання. Якби Сашпаш дав тобі повну свободу, це було б ідеально. Але формат — є формат, тут нічого не поробиш. Спробуй обманути і його, і читача. Напиши так, як ти писав про відкриття клубу цінителів старовинних автомобілів або про наш політичний бомонд — згадай свої перші матеріали — з підтекстами, з внутрішньою інтригою, з численними провокаційними натяками! Дай читачу можливість самому розставити всі акценти. Ти ж умієш! За це тебе і запросили до нашого журналу».
«Тобто, погратися з читачем у хованки? А що — думка слушна… Слухай, а я так і побудую це інтерв’ю — як гру. Гру у себе самого», — Шульц допив пиво і вдячно поглянув на Галю.
«Ось бачиш — ти сам знайшов вихід!»
«Ні, це ти мені його підказала, моя солоденька колежанко! І що б я робив без тебе?»
«Напевно, написав би якусь ахінею, від якої б за три кілометри смерділо жовтизною. Хоча нашому читачеві лише таке й потрібно. А надто — нашому головному редактору. Така вже наша карма, напевно».
«Ні! Читача треба виховувати, треба постійно тренувати його розум, інтелект, розвивати його допитливість і жадобу до нових знань. Я вважаю це головним у нашій професії. Завдання, звичайно, складне, але цілком реальне. Інакше мені було б нецікаво досі тягнути цю журналістську лямку».
«І що б ти зробив? Куди б подався, адже я даю гарантію, що ти більше нічого не вмієш у цьому житті?»
«Ну чому ж... Я став би письменником, наприклад. Писати ж я вмію!»
«І що? Помер би з голоду за кілька місяців. Ти ж знаєш, як воно — бути вільним письменником у нашій країні. Он навіть одіозний герой твоїх статей працював журналістом, а не був просто вільним митцем. Так що не плутай мрії з жорстокою реальністю».
«У тому-то й справа щодо Нього. Якби Він був вільним від всієї цієї суєти, Він би, напевно, і досі б щасливо творив. Його загнала в кут саме ця жорстока реальність, про яку ти говориш».
«Хтозна, хтозна... А ти не припускаєш, що Він міг щезнути добровільно? Що Його ніхто нікуди не заганяв? Просто взяв собі безстрокову творчу відпустку, або, навпаки, сидить зараз десь у підпіллі й творить черговий шедевр, із яким за слушної нагоди знову з’явиться і прогримить на весь світ. Я, наприклад, не здивуюся, якщо воно так і буде колись».
«Ага, а, можливо, Він взяв безстрокову відпустку від життя?»
«Шульце, твій песимізм інколи стає досить набридливим. Ну не можна так похмуро ставитися до всього! Де твоя віра в краще майбутнє?»
«Там, де й у інших. У минулому».
«Пішов ти! Моя віра завжди зі мною,
