В.І.Н. (Вибору іншого немає) - Валентин Терлецький

«Ні, не жилець Він був на цьому світі. Не жилець. Це одразу кидалося в очі всім, хто був поруч. Це бачили і відчували всі ми. Просто душу Він мав настільки прозору і тонку, що вона рвалася, де тільки можна — то в одному місці, то в іншому. І дірок у Його душі було неміряно. Спочатку ці дірочки були невеличкі, ледь помітні, а потім почали розростатися, більшати, поєднуватися між собою — допоки не перетворилася Його душа на одну суцільну велику діру, чи то пак — рану. Люди ж рвали її із якимось тваринним задоволенням, а потім ще й плювали у той страхітливий кратер. З часом це навіть стало загальною розвагою, і ми, Його послідовники і друзі, вже нічого не могли з цим вдіяти. Дехто з нас робив вигляд, що нічого не відбувається, що все йде, як і раніше, що все гаразд. Дехто бачив все це, але не наважувався якось підтримати Його, якось допомогти — бо просто не знав, чим саме. А дехто навіть радів, коли бачив, як Він страждає — бо немає нічого кращого ніж, як бачити, як страждає той, хто подарував тобі мету. Мету, до якої тобі самому, наодинці, віч-на-віч із жахливою реальністю, так і не дорости. І вони раділи. А Він страждав, марнів і розчинявся, пропадав у всьому цьому. Він танув просто на очах. І ми всі це бачили», — вже доволі літній білобородий чоловік у джинсовому прикиді, панківській бандані з черепушками та великих чорних окулярах глибоко затягнувся цигаркою без фільтру, і випустив у напрямку прочиненого кабінетного вікна густе кільце синюватого диму.

Шульц нарешті відірвав очі від блокнота, в якому, за старою журналістською звичкою, тезами дублював усе, що пише його диктофон, і пильно подивився на співрозмовника. Чоловік був, вочевидь, задоволений бесідою, і мовчки, з насолодою ковтав терпкий дим міцного тютюну. Зазвичай у редакції курити заборонялося, але іноді головний редактор дозволяв робити виняток для особливо важливих або занадто вередливих гостей, які не входили у потрібний контакт без сигарети. Взявши на себе відповідальність за гостя, Шульц саме зараз і зробив такий виняток, хоча сам уже кілька тижнів намагався кинути палити, і тютюновий дим був для нього неабияким подразником і спокусою.

Тепер Шульц був твердо переконаний — йому врешті-решт вдалося віднайти справжню сенсацію, до якої його вже кілька тижнів поспіль настирливо спонукав головний редактор їхнього глянцевого журналу, де Шульц опинився після двох місяців похмурого і безнадійного безробіття. Якимось шостим чуттям він розумів — зараз йому випадає шанс не лише закріпитися у штаті цього поважного видання, а ще й відкопати дійсно цікаву, гідну уваги широкої читацької аудиторії історію.

Він ганявся за подібною сенсацією вже давно, але всі ті дрібні скандали і спекуляції, якими зазвичай щодня годували пресу нецікаві й нудні будні, остаточно набридли і йому, і керівництву видання, яке прагнуло лише зростання накладу і прибутків. Тепер же він мав таку історію яка мусить збурити та неабияк заінтригувати пересічних читачів — хоча слово «пересічні» він не любив і ніколи не вживав у професійному лексиконі, бо воно відгонило не любими йому провінційністю і вульгарністю. І він вчепився у цю історію, наче кліщ, бо також розумів, що це, можливо, його останній шанс стати якщо не видатним, то, принаймні, високооплачуваним журналістом.

Чоловік, чи, радше, вже дід, що сидів навпроти, був першим, з ким Шульц говорив про Нього, але всілякі кумедні, чудернацькі, а іноді й просто фантастичні розповіді про дивного земляка журналіст чув і раніше. Його знали всі у цьому місті, та й далеко за його межами, однак Шульцу все ніяк не вдавалося познайомитися з Ним ближче, хоча вони часто перетиналися на різноманітних презентаціях та прес-конференціях, і навіть обережно віталися один з одним легким порухом голови. І ось тепер він збирався написати про Нього серію статей, а, можливо, навіть цілу книгу - це спало йому на думку саме зараз, під час бесіди з цим дідом, який відрекомендувався Татусем Борею. Шульц уважніше глянув на співрозмовника і запитав:

«А що такого незвичайного Він дав особисто вам? Заради чого саме ви пішли за Ним?»

Дід на кілька секунд замислився, а потім загадково посміхнувся і сказав:

«Розумієте, до зустрічі з Ним я думав, що для мене життя закінчене. Усі мої справи були давно вирішені, всі жінки підкорені, всі роботи пороблені. Чим мені зоставалося жити на цім світі? Лише очікуванням тихої старості і смерті. І тут з’явився Він — завжди усміхнений, лагідний, інтелігентний і надзвичайно сильний, сповнений різних планів та ідей, моторний, швидкий, палаючий, увесь якийсь світлий та живий. Він випромінював радість життя, буквально сяяв бажанням творити, і мав здатність блискавично переконувати людей. Вже під час першої нашої розмови я зрозумів — ця людина дасть мені новий стимул жити. Згодом так і сталося. Несподівано для мене Він допоміг спочатку з роботою, де я відразу відчув себе потрібним, а потім вирішив продюсувати мою творчість, і саме завдяки Йому я записав та видав свій перший музичний альбом. До мене повернулася впевненість, я знову почав радіти життю, і старість та смерть раптом віддалилися від мене, бо тепер я не мав права думати про них. Він мав таку чудову здатність — відшукувати для людей якісь нові цікаві заняття, нові справи, що одразу ставали їхніми улюбленими, нові місця роботи. Коротше кажучи, міг влаштовувати чужу долю. Я особисто знаю декілька десятків людей, котрим Він подарував цей стимул жити. Він обнадіював, запалював бажанням, знаходив такі слова і мотивації, що просто неможливо було Його не послухати. Він умів переконувати з двох слів. Ото, бува, подивиться на тебе своїми глибокими сірими очима, посміхнеться, покладе долоню на плече, скаже щось оксамитовим баритоном — і одразу всі проблеми як рукою знімає, начебто і не було ніякої біди. А потім підкаже щось конкретне, дієве, про що ти і не здогадувався, хоча