В.І.Н. (Вибору іншого немає) - Валентин Терлецький
Внутрішнє вбрання будинку чітко вказувало на те, що це була дача, і насправді тут ніколи не жили постійно. Старі убогі меблі, щільно завішені вицвілими занавісками вікна, панцирні ліжка, фанерні книжкові полиці — все це ніби причаїлося тут ще з минулої епохи, знайшовши свій надійний останній притулок. Навіть стара кришталева люстра на стелі світилася якимось напівзабутим тьмяним мерехтінням, наповнюючи кімнату чудернацькими тінями, які відображалися у скляному покритті написаних маслом давніх картин, що прикрашали тутешні стіни.
Анна принесла і поставила на стіл чайник, дві великі чашки, мед, цукор і тарілку з печивом. Вона сіла навпроти Шульца, печально поглянула на нього і сказала:
«Мені дійсно сподобалася ваша стаття, дякую за те, що написали правдиво. Я взагалі-то зараз зовсім відірвана від життя, нічого не бачу, не чую, не слухаю. А ось вчора сестра привезла мені ваш журнал — спеціально, аби я прочитала цю статтю. Сестра — єдина людина, котра навідує мене тут… Коли я прочитала статтю, то одразу згадала, що ви мені телефонували, ну й вирішила вас набрати. Отже, що саме ви хотіли у мене запитати?»
«Якщо ви читали мій матеріал, то, напевно, помітили, що там бракує саме вашої думки про Нього, адже це ви були з Ним поруч всі останні роки. Не буду кривити душею, і скажу, що записати інтерв’ю з вами — не те, щоб моя мрія, а прямо-таки необхідність, аби це дослідження Його життя було повним і незаангажованим. На наступний номер заплановано ще один матеріал на цю тему, і я хочу, аби він повністю складався з ваших спогадів про Нього».
«Спогадів?» — Анна знову печально поглянула на нього і замовкла, ніби про щось напружено роздумуючи, — «Зрозумійте мене вірно, але я не зовсім уявляю, як це буде. Що означає — спогади про Нього? Ви так говорите, ніби Його вже не існує, ніби Його немає серед живих. Можливо, це й правда, але я в це не вірю. Він ще повернеться», — вона закусила нижню губу, намагаючись стримати зрадливі сльози, що з’явилися на очах, і закрила обличчя руками.
«Вибачте, якщо я щось не те сказав, я зовсім не хотів вас образити!», — Шульц не знав, що йому робити далі, і сіпнувся зі стільця, але Анна жестом дала зрозуміти, аби він залишався на місці.
«Це ви мені вибачте… Ніяк не можу звикнути до думки, що Його немає… поруч… Дайте мені хвилинку, і я буду готова відповісти на ваші питання», — Анна вийшла з кімнати, залишивши Шульца в незручній тиші, котру порушувало лише цокання старих «ходиків» на стіні.
За кілька хвилин вона повернулася, спокійна і зосереджена, і знову сіла навпроти Шульца. Тепер її погляд вже не був сумним — у ньому читалася крижана твердість характеру і готовність до будь-яких випробувань. Шульц відзначив про себе, що такий мужній погляд дуже рідко зустрічається у жінок.
«Перше, що я хотів спитати — що з Ним сталося насправді?» — Шульц увімкнув диктофон і розкрив свій блокнот.
«Я не знаю… Одного дня я прокинулася, і зрозуміла, що Його більше немає поруч. Він просто зник, розчинився, пропав. Не залишив після себе нічого, що могло б дати якусь підказку. Мені здається, Він просто пішов від нас... назавжди».
«А у вас є хоча б здогадки, що могло з Ним статися?»
«Ні. Жодних. Я не знаю, що з Ним і де Він зараз. Але певна, що Він живий. Можливо, Він просто втомився від усіх нас, від цього світу, який Його так і не прийняв. Знаєте, незвичайним, яскравим людям дуже важко пристосовуватися до щоденної сірості, до повсякчасної буденності, до цієї постійної суєти. Він був не з таких. Він був… Він є іншим. Він узагалі не міг і не вмів пристосовуватися. Навіть якщо це було життєво необхідно. І через це сильно мучився. Не в тому плані, що страждав, бо не вмів пристосовуватися, а в тому, що інколи без цього ніяк не можна обійтися. Він це розумів, але не міг зламати себе. Кожен компроміс із дійсністю Йому давався вкрай важко. А це, знаєте, безболісно не минає. Ця постійна невдоволеність — собою, навколишнім світом, суспільством, станом справ і речей — поволі накопичується, зростає, доки не перетворюється на внутрішнього монстра, який пожирає тебе зсередини, щомиті виїдає твою душу. І далі з цим жити стає надто важко. Потрібен якийсь вихід, рішення, яке б влаштувало усіх. А його немає. І рано чи пізно настає та критична точка, виростає той поріг, за яким або провалля, небуття, або переродження. Напевно, з Ним це і сталося — Він дійшов до цього порогу і вирішив переродитися. Іншого пояснення я не знаходжу», — вона ковтнула чаю і замовкла, дивлячись кудись в порожнечу.
«А що стало… поштовхом до цього? Що привело Його до цієї межі?»
«Це місто Його вбивало щодня — повільно, але невідворотно. І Він сам розумів це, але останнім часом, схоже, змирився з цим. Поступово Він сам ставав маленькою частинкою, гвинтиком у цій системі, проти якої завжди боровся і якій щохвилини протистояв. Але з часом тонка межа між безрезультатною боротьбою і результативним примиренням стерлася, нівелювалася, зникла. Буденність з її глибокою трясовиною дрібних справ і нікчемних обов’язків почала поступово поглинати Його, заковтувати, розчиняти у собі, змушувала стати її вірним слугою, виконавцем. І Він, сам того не помічаючи, повільно ставав одним з багатьох… Бути заручником системи з самого початку, від народження неважко — бо інакше ти просто не вмієш, та й не знаєш, як воно може бути інакше. Але коли ти від початку боровся, протистояв цій системі, а потім раптом зрозумів, що однієї прекрасної миті став її частинкою, незмінним гвинтиком, це знання неодмінно згубить тебе — бо все рівно в душі ти залишився тим колишнім борцем і бійцем, здатним
