В.І.Н. (Вибору іншого немає) - Валентин Терлецький
Вона призначила зустріч в одному з найдорожчих і найбільш гламурних кафе міста. Зазвичай, подібні місця він обходив стороною, полюбляючи бувати в більш доступних і демократичних закладах. Раніше і сама Христина не любила дорогих ресторанів, розділяючи смаки свого коханого. Тому її вибір місця зустрічі неприємно здивував Шульца.
Він прийшов раніше призначеного часу, замовив собі великий чайник зеленого чаю і порцію коньяку, і присів за столик на двох біля вікна, споглядаючи за звичною п’ятничною метушнею на закутаних у загуслу синю темряву вулицях. Тьмяне світло жовтавих ліхтарів, змагаючись з відблисками яскраво освітлених вітрин на протилежному боці вулиці, розбризкувалося несміливими феєрверками у велетенських калюжах, що утворилися замість вчорашнього першого снігу. Усю цю різнобарвну какофонію світла раз-у-раз розпанахували потужні спалахи автомобільних фар, що нахабно нарізали синю вуличну темряву великими шматками, а потім знову щезали у темній невідомості численних поворотів і перехресть.
Несподіваний доторк чиєїсь руки вивів Шульца із напівзабуття. Христина стояла біля нього, знімаючи з рук лискучі шкіряні пальчатки. Спершу він і не впізнав її — настільки змінилася ця жінка відтоді, як вони попрощалися. Йому навіть здалося, що вона стала набагато вищою — але цей ефект спричинили високі підбори її чобіток, яких, до речі, вона раніше терпіти не могла. Змінилося в ній усе — зачіска, стиль, одяг, навіть погляд замість ніжного й млосного став якимось гострим і рішучим.
Вона присіла на стілець навпроти, поклала пальчатки на стильну дамську сумочку, і запитально подивилася на Шульца.
«Ну? Навіщо ти мене викликав?», — різко спитала вона — так, нібито розмовляла з незнайомим чоловіком, котрий відволікає її від важливих справ, — «Боже, що це з твоїм обличчям? Ти що, зовсім опустився, Шульце? Ти п’єш?», — вона з виразним презирством подивилася на бокал з коньяком, який Шульц міцно стискав у руці.
«Я хотів поговорити з тобою, поспілкуватися… Христино, адже ми не бачилися цілих п’ять місяців!»
«І що? Про що саме ти хотів поговорити? Кажи, я слухаю».
«А хіба нам нема про що поговорити? Ну, хоча б розкажи про себе — де ти зараз, чим займаєшся, чим живеш? Я насправді дуже радий тебе бачити», — Шульц поклав свою долоню на її руку, але Христина обережно прибрала її.
«Шульце, у мене зараз зовсім інше життя. І, чесно кажучи, немає часу довго сидіти з тобою. Здається, ми вже все вирішили, тож навіщо знову підіймати цю тему? Ти щось хотів конкретне, чи просто так?»
«Христино, я просто хотів тебе побачити, бо… скучив за тобою. Мені тебе дуже не вистачає. Я щодня бачу тебе у снах, я сумую за тими часами, коли…»
«Припини. Це все — голі слова. Мені здалося по телефону, що ти хотів поговорити про щось конкретне. Якщо так — тоді говори».
«Та, власне, я й кажу — я скучив за тобою! Повертайся до мене».
«Так, мені все зрозуміло. Ти знову за своє. Шульце, я тобі все давно сказала — я не повернуся до тебе! Мені цього не треба. Розумієш? Не треба! Я тобі сто разів говорила — так буде краще для нас обох. У мене зараз нове життя, нова робота, нові цілі, нові обрії. Я зустріла чоловіка, котрого покохала. Чуєш мене? Я кохаю іншого, і вже давно! Я не повернуся до тебе ніколи, зрозумій це. І на цьому пропоную припинити балачки».
Шульц не знав, що відповісти, тому сидів, топлячи погляд у темно-коричневому питві. Христина почала збиратися. У душі Шульца зараз боролися два сильних почуття — він хотів схопити Христину, всадовити на місце, зупинити, обійняти, поцілувати, залишити із собою. І водночас бажав, аби вона швидше зникла звідси — так, ніби її ніколи й не було у його житті. Проте Христина пішла сама. Забравши сумочку і лискучі пальчатки, вона важко зітхнула, ще раз пильно поглянула на Шульца, похитала головою і рвучко пішла до виходу з кафе. Він гірко всміхнувся, борючись з наполегливим бажанням подивитися їй услід і ще раз прокричати, аби вона залишилась, одним ковтком випив увесь коньяк і запив його охололим чаєм. Замовивши собі ще порцію спиртного, він довго сидів, дивлячись у темне вікно і поринувши в свої невеселі думки...
Його стаття наробила чимало галасу вже в перші дні після виходу чергового номеру «Бомби». Їхній щотижневий журнал і без того користувався неабияким попитом у читачів, але з виходом матеріалу про Нього на редакцію обрушився цілий шквал телефонних дзвінків. І якщо одні читачі просто висловлювали подяку за цікавий матеріал, то інші — а таких була більшість — вимагали покликати до телефону особисто автора статті, і...
«...Я теж знав Його особисто! Уявляєте, якось я позичив у Нього двадцятку на бухло, і забув віддати. То Він мені жодного разу так і не нагадав про цей борг, хоча інші б на Його місці...»
«...Він колись був і моїм коханцем. І знаєте — те, що Він виробляв у ліжку, було просто фантастичним! Кращих коханців у мене не було ні до Нього, ні після. Його шалений язик...»
«...Даремно, шановні, ви робите з Нього ікону! Ви просто не знали Його в побуті, в звичайному житті. А я знав. Він був твариною, покидьком, гівнюком, блазнем...»
«...А ви хоч слухали Його пісні, пане авторе? На вашу думку, це можна назвати справжньою музикою? Сумніваюся. А, між іншим, вся молодь слухає записи Його групи, і це стає тривожним симптомом...»
«...Якось ми поїхали за місто — відпочивати на природу. Він також був з
