В.І.Н. (Вибору іншого немає) - Валентин Терлецький
«...Колись у нас в редакції під час верстки чергового номера святкували день народження молодої репортерки. І один з гостей свята — неприємний такий мужик — всіх постійно діставав, чіплявся до дівчат, заважав працювати над випуском газети. І тоді Він схопив зі столу тарілку з тортом, і припечатав її до обличчя того дядька...»
«...Він погано вчився у школі, і взагалі — в класі Його не любили. Тому що Він випадав із загальної системи, був не таким, як усі. Ніколи не підкорявся наказам, мав особисту думку, і якщо Йому щось не подобалося...»
«...Завдяки Йому наша група вперше виступила на публіці. Він допоміг нам з концертами, ми кілька разів грали на розігріві у їхньої групи. А потім Він організував нам і ще кільком молодим гуртам справжні гастролі, і ми поїхали до моря виступати в нічних клубах...»
«...Його вірші проникають у самісіньку душу. Він — геніальний поет. Коли я вперше прочитала Його поезію, на мене наче зійшло одкровення! Я кілька днів не могла ані спати, ані їсти, і все читала, читала Його вірші...»
«...У своєму першому романі Він написав і про мене! Я — один з Його персонажів. Отой, про якого Він писав, що я — це ходяче відображення процесів гострого занепаду сучасного андеграунду. Так воно і є...»
«...Його проблема полягала в тому, що Він не любив щось у когось просити. А інколи треба було! Він не міг чи не вмів вчасно прогнутися, підстелитися, підлизати, підставити. Не хотів бути залежним, любив свободу...»
«...Він був найкращим начальником серед усіх, з ким мені довелося працювати. Бо ставився до підлеглих, як до рівних собі. І навіть коли Він звільнився від нас, ми й потім завжди запрошували Його на всі наші дні народження і спільні свята. Він завжди приходив, і це було для усіх нас справжнім святом...»
«...Він завжди нас шокував своїми вчинками — то піде купатися геть голий на переповненому дітьми і жінками пляжі, то підбурить увесь вагон у поїзді співати разом з ним під гітару, то видереться на якийсь пам’ятник, а потім влаштує бійку з міліцією, то матюкнеться у прямому ефірі на передачі, то приведе на якийсь закритий фуршет, куди запросили лише Його, купу своїх друзів, нікому там не відомих...»
«...А чому, як ви думаєте, Він не став суперзіркою, не пробився у великий шоу-бізнес? Бо такі, як Він, там непотрібні! Він був надто талановитим для них. І не мав ані багатих родичів, ані необхідних зв’язків, ані власних грошей, і не був підарасом...»
Як Шульцу вдалося витримати цю зливу дзвінків, він і сам не розумів. На третій день суцільного хаосу, спричиненого його статтею, він вже не підходив до телефону і не читав відгуки в Інтернеті. Між тим, статтю Шульца визнали кращим журналістським розслідуванням місяця на сайті огляду преси. Колеги також на всі голоси вихваляли його матеріал, який став причиною постійних дискусій у редакційних курилках. Сашпаш був задоволений цим ажіотажем, і виглядав переможно. Головний редактор навіть виписав Шульцу обіцяну премію, але водночас попередив, що з нетерпінням чекає продовження розслідування. І не лише він — Шульц відчував, як цього бажає все місто.
Між тим, у душі Шульца бушував справжній вихор змішаних почуттів, і муляло одне нахабне питання — невже, аби стати цікавим широкій громадськості, всьому народу, недостатньо бути живим, просто жити і працювати поруч з цими людьми? Виходило, що, аби тобою зацікавилися по-справжньому, аби про тебе заговорили навіть найбайдужіші, варто було припинити своє існування, зникнути, вмерти? Шлях до популярності, до відомості пролягав через небуття. Це відкриття неприємно вражало Шульца, і неабияк заважало виважено думати над продовженням серії запланованих статей. Цей гіркий висновок постійно крутився у нього в голові, підштовхуючи його до різкого повороту в розкритті цієї теми. Але подібні умовиводи могли не сподобатися головному редактору, який не надто вітав творчу партизанщину, тому Шульц гарячково шукав надійну зачіпку, аби в наступній статті якомога ширше торкнутися цієї теми, не викликавши при цьому підозри з боку Сашпаша. І вихід несподівано з’явився сам собою.
На четвертий день після виходу журналу йому зателефонувала Анна. Шульц очікував цього дзвінка, але не так швидко, тому був вельми здивований, побачивши на екрані телефону її ім’я. Він відповів.
«Пане Шульце? Це Анна. Я прочитала вашу статтю про Нього… Дякую, що намагалися якомога об’єктивніше написати про Його життя. Мені сподобалося… Я пам’ятаю, що ви хотіли зустрітися зі мною. Отже, я готова. Тільки у мене прохання — чи не могли б ви приїхати до мене, бо я зараз майже не буваю у місті, живу у дачному селищі. Я назву вам адресу за умови, що ви більше нікому її не дасте. Домовились?»
Вони призначили зустріч на наступний день, і Шульц одразу доповів про це Сашпашу. Як і слід було чекати, шеф видав підлеглому цілу купу різних настанов — як і про що саме спитати Анну. Проте Шульц і сам вже мав цілу обойму оригінальних запитань, які зберігав спеціально для неї.
Наступного ранку службове авто привезло його до дачного селища за сорок кілометрів від міста, де останнім часом відлюдкувато жила Анна. Знайшовши потрібний будиночок, Шульц несміливо постукав у металеві ворота. З будинку вийшла невеличка красива жінка у старому кошлатому кожушку і з довгим, до самої талії русявим волоссям. Наблизившись до воріт, вона пильно оглянула Шульца і машину, і лише тоді відчинила двері. Про себе Шульц відзначив, що Анна — дуже приваблива жінка, хоча, судячи з усього, і намагається, принаймні зараз, усіляко приховати, чи навіть знищити свою природну красу.
Увійшовши до будинку, він втягнув ніздрями аромат різних трав, що всюди висіли по кімнатах великими запашними жмутками. Анна мовчки провела гостя до вітальні, і вказала на стілець біля
