Делілло Дон. Зеро К - Дон Делілло
Роман «Зеро К» Дона Делілло — це глибоке й філософське дослідження теми смерті, безсмертя та самої суті людського буття. У своїй характерній манері, Делілло поєднує багатогранний стиль, іронічні й навіть дещо саркастичні нотки з роздумами про технології, суспільство і наші страхи перед кінцем життя. Цей твір — своєрідна медитація на межі науки та мистецтва, яка досліджує зв’язок між людським і технологічним світом, наше прагнення уникнути неминучого та бажання вийти за межі природних законів. Прочитати цю глибоку й насичену книгу можна на сайті readbooks.com.ua, де на вас чекає широка добірка сучасної літератури від найкращих авторів світу.
Сюжет і ключові теми
Історія розгортається навколо героя на ім’я Джефф Локгарт, який приїжджає до віддаленого наукового центру, розташованого десь у пустельних місцях Середньої Азії. Там він має зустрітися зі своїм батьком, Россом Локгартом, який займається фінансуванням проєкту «Зеро К». Проєкт представляє собою нову форму кріоніки — процесу збереження тіл людей, які вирішили заморозитися в надії на майбутнє відродження, коли технології дозволять перемогти смерть і знайти ліки від усіх хвороб.
Батько Джеффа вирішує заморозити свою дружину, Артіс, яка смертельно хвора. Однак він також розглядає можливість приєднатися до неї в кріогенній камері, навіть не зважаючи на власне фізичне здоров’я. Цей вибір викликає у Джеффа складні емоції та роздуми про значення життя, смерті та того, що ми залишаємо після себе.
У центрі роману Делілло досліджує прагнення людей до безсмертя. Що означає бути вільним від хвороб і старіння? Чи може технологія дійсно забезпечити нам «вічне життя», і чи буде це життя справжнім, або ж воно стане лише тінню того, що колись було людським існуванням? Ці питання резонують на кожній сторінці, створюючи атмосферу напруженої невизначеності та спонукаючи до роздумів про наші власні страхи.
Технологія та етика
Проєкт «Зеро К» — це не просто технічний експеримент, а філософська концепція, яка ставить під сумнів усі традиційні уявлення про життя і смерть. Кріоніка, яка використовується для збереження тіл, розглядається як потенційний шлях до безсмертя. Але Делілло йде далі і ставить питання про етику цього процесу. Чи маємо ми право контролювати долю інших, «заморожуючи» їх для можливого майбутнього відродження? Чи виправдано це бажання уникнути смерті, якщо ми не знаємо, якими ми прокинемось, або навіть чи прокинемось взагалі?
Науковий центр, у якому розгортаються події, є футуристичним, але в той же час позбавленим людського тепла. Це місце, де технологія панує над природою, де замість емоцій і щирості панує стерильність і холод. Серед таких умов людські взаємини стають ще більш ізольованими та фрагментованими. Через це Делілло показує, як технологія, яку ми створюємо, може нести як порятунок, так і загрозу для самої сутності людства.
Роль Джеффа та його внутрішня боротьба
Джефф, будучи спостерігачем цієї драматичної ситуації, стає своєрідним посередником між різними світами. З одного боку, він намагається зрозуміти свого батька та його рішення заморозити Артіс. З іншого боку, він сам стикається з власними питаннями про життя і смерть, про значення існування та вибору. Чи можна справді перемогти смерть, і чи варто це робити? Чи є в нашому прагненні до безсмертя прояв сміливості або ж це лише прояв страху перед невідомим?
Джеффа часто поглинають думки про невизначеність майбутнього. Він не просто шукає відповіді, але й намагається зрозуміти, що означає бути людиною в світі, де межі між життям і смертю починають розмиватися. Делілло демонструє, як такі глибокі філософські питання можуть впливати на нас, змушуючи замислюватися над власними рішеннями і тим, що є справжнім у нашому житті.
Філософія безсмертя та страхи перед невідомим
«Зеро К» — це не тільки проєкт майбутнього, але й метафора людського прагнення до вічного життя. Люди завжди намагалися знайти спосіб продовжити своє існування, чи то через релігійні вірування, чи то через наукові досягнення. Але Делілло підкреслює, що безсмертя — це не просто технічне питання, це питання самоідентичності. Якщо ми здатні перемогти смерть, то що залишиться від нас самих?
Автор майстерно балансує між наукою і поезією, створюючи текст, який не просто викликає інтерес, але й змушує заглиблюватися в роздуми. У книзі є місце і для важких роздумів, і для ліричних моментів, які відображають найглибші людські почуття — кохання, страх, самотність. Описуючи світ, де люди намагаються контролювати навіть смерть, Делілло нагадує нам про нашу крихкість і тимчасовість.
Стиль і атмосфера
Роман написаний у стилі, що відзначається своєю мінімалістичністю, але при цьому насичений глибокими роздумами. Делілло вдало поєднує діалоги, описи і внутрішні монологи, створюючи унікальну атмосферу ізольованості й замкнутості. Науковий центр виглядає як своєрідна фортеця, відділена від реального світу. Його опис стає віддзеркаленням наших внутрішніх страхів і відчуження.
Занурюючись у текст, читач відчуває напруженість, яка нагадує очікування чогось невідомого. Це очікування резонує з темами твору, підкреслюючи основні ідеї: наше прагнення уникнути кінця, побудувати нову реальність, у якій смерть не має влади. Однак, якою ціною? Делілло залишає це питання відкритим, дозволяючи кожному знайти власну відповідь.
Критика сучасного суспільства
Через метафори та символіку «Зеро К» також є критикою сучасного світу, де технологія часто стає центральним аспектом життя. Люди прагнуть створити ідеальне майбутнє, але чи можуть вони передбачити всі наслідки своїх дій? Чи можуть вони створити світ, де технології будуть служити людям, а не навпаки? Делілло підкреслює, що навіть з усіма технологічними досягненнями, ми все ще залишаємось людьми з усіма своїми страхами, сумнівами і почуттями.
Заключні думки
«Зеро К» — це роман, який занурює в атмосферу футуристичної реальності, змушує задуматися про найскладніші питання нашого існування і ставить під сумнів те, що ми звикли вважати природним порядком речей. Делілло пропонує читачеві не тільки роздуми про смерть і безсмертя, але й дослідження того, що значить бути людиною в сучасному світі.
Делілло Дон
Зеро К
Барбарі
Частина перша За часів
Челябінська
— 1 —
Кожен хоче володіти кінцем світу.
Так казав мій батько, стоячи біля ущільнених вікон свого нью-йоркського офісу — керування приватними статками, династичні трасти, ринки, що зароджуються. Ми поділяли рідкісну споглядальну часову точку, і ця мить довершувалася його вінтажними окулярами, які вносили в приміщення ніч. У кімнаті я вивчав різноманітно-абстрактне мистецтво і почав розуміти, що тривале мовчання після його репліки нікому з нас не належить. Я думав про його дружину, другу, археолога, чиї розум і слабке тіло за графіком невдовзі почне відносити в порожнечу.
Та мить повернулася до мене за кілька місяців і за півсвіту звідти. Я сидів пристібнутий на задньому сидінні броньованого гетчбека з тонованими боковими вікнами, непрозорими з обох сторін. Відгороджений водій був у спортивній футболці та штанях з опуклістю на стегні, що виказувала персональну зброю. Через годину поїздки нерівними шляхами він спинив машину і щось сказав у пристрій на лацкані. Потім повернув голову на сорок п'ять градусів у бік правого заднього пасажирського сидіння. Я сприйняв це так, що час мені вже відстібнутись і вилізти.
Поїздка — останній етап марафонної подорожі, і я вийшов з автівки й трохи постояв, приголомшений спекою, тримаючи свій невеликий чемодан і відчуваючи, як розгинається тіло. Я почув, як запустився двигун і повернувся поглянути. Машина прямувала назад до приватної злітно-посадкової смуги, і це єдине, що там рухалося, яке невдовзі обгорне земля, західне світло або чистий обрій.
Зробивши повний оберт, я довго і повільно роздивлявся солончаки та кам'яні уламки, спустошені, за винятком кількох низьких споруд, імовірно, з'єднаних між собою, заледве відокремлених від знебарвленого краєвиду. І більше нічого, ніде більше. Я не знав точних особливостей мого пункту призначення, лише його віддаленість. Неважко уявити, що мій батько у своєму офісному вікні вичаклував своє зауваження з цієї ж суворої місцевості та геометричних плит, які з нею змішувалися.
Він зараз тут, вони обидва, батько і мачуха, а я приїхав якнайкоротше їх відвідати та сказати непевне «прощавай».
Кількість забудов було важко визначити з мого близького спостережного пункту. Дві, чотири, сім, дев'ять. Чи тільки одна, центральний блок з прибудовами-променями. Я уявляв його як місто, яке віднайдуть у майбутньому, самодостатнє, гарно збережене, безіменне, залишене якоюсь невідомою міграційною культурою.
Спека змусила мене думати, що я всихаю, однак хотілося затриматись на мить і подивитися. Там були приховані будівлі, агарофобно запечатані. Були будівлі з глухими стінами, приглушені та похмурі, із незримими вікнами, призначені самозгортатися, подумав я, коли фільм досягає точки цифрового колапсу.
Кам'яною стежкою я попрямував до широкої брами, де стояли та поглядали двоє чоловіків. Різні спортивні футболки, такі ж опуклості на стегнах. Вони стояли за низкою обмежувальних стовпчиків, задуманих задля утримання транспорту від в'їзду на прилеглу територію.
Осторонь, біля дальнього краю в'їзних воріт, доволі дивно стояли ще дві постаті, незворушні закутані жінки в чадрах.
— 2 —
Батько відростив бороду. Здивував. Вона була ледь сивіша за волосся на голові і, як наслідок, відтіняла його очі, підсилюючи погляд. Чи не таку бороду відрощує людина, яка прагне увійти в новий вимір вірування?
Я спитав: «Коли це трапиться?»
— Ми над цим працюємо: день, година, хвилина. Невдовзі,— сказав він.
Йому було під сімдесят, Росс Локгарт, плечистий і спритний. Його темні окуляри — на столі перед ним. Я звик зустрічати його в офісах, деінде. Цей був імпровізований, кілька екранів, клавіатури й інші пристрої, встановлені по всій кімнаті. Я усвідомлював, що він уклав великі кошти в усю цю операцію, це намагання на ймення «Конвергенція», й офіс був за жест увічливості, що давав змогу підтримувати належний зв'язок з його мережею компаній, агенцій, фондів, трастів, фундацій, синдикатів, комун і кланів.
— Як Артис?
— Вона повністю готова. Ані сліду вагань чи роздумів.
— Ми ж не говоримо про віковічне духовне життя. Це ж тіло.
— Тіло заморозять. Кріонічне припинення,— сказав він.
— І тоді в майбутньому.
— Так. Настане час, коли будуть способи протидіяти обставинам, що призводять до кінця. Розум і тіло відновлені, повернені до життя.
— Не нова ідея. Правда?
— Не нова. Але ідея,— сказав він,— яка нині наблизилася до повноцінної реалізації.
Я був дезорієнтований. То був ранок того, що стане моїм першим повним днем тут, і то був мій батько за робочим столом, і ніщо не було знайомим — ані ситуація, ані фізичне оточення чи сам бородань. Лише дорогою додому я спромігся те все збагнути.
— І ти маєш повну певність у цьому проектові.
— Повну. Медично, технологічно, філософськи.
— Люди вписують своїх домашніх улюбленців,— сказав я.
— Не тут. Тут нема нічого умоглядного. Нічого бажаного як дійсного або периферійного. Чоловіки, жінки. Смерть, життя.
У його голосі навіть учувся тон виклику.
— А мені можна побачити те місце, де це стається?
— Надзвичайно сумнівно,— відповів він.
Артис, його дружина, страждала на кілька хвороб, що робили її недієздатною. Я знав, що розсіяний склероз значною мірою був відповідальний за погіршення її стану. Мій батько був тут як відданий свідок її відходу, а потім — як освічений спостерігач початкових методів, що дадуть змогу зберегти тіло до того року, десятиліття, дня, коли дозволять безпечно прокинутися.
— Коли я сюди потрапив, я зустрів двох озброєних конвоїрів. Провели мене через службу безпеки, провели до кімнати, майже нічого не сказали. Це все, що я знаю. А ще назва, яка звучить релігійно.
— Вірозасновна технологія. Ось що воно таке. Інший бог. Не так уже й різниться, як виявляється, від деяких попередніх. Крім того, що це дійсне, це правда, вона вибавляє.
— Життя після смерті.
— Зрештою, так.
— «Конвергенція».
— Так.
— Щось означає в математиці.
— Щось означає в біології. Щось означає в фізіології. Дай їй спокій,— сказав він.
Коли моя мати померла, удома, я сидів біля ліжка, і там ще була її подруга, жінка з палицею, яка стояла у дверях. Так я і малював собі цю мить, звуженою, нині й навіки, до жінки в ліжку, до жінки
