Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко

– То де та ваша Ганя, хіба ще й досі спить? – ще сама маленька, нянька по-діловому заглядає до колиски, руки впирає в боки.

– Спить! – Настя у золі вимочує прання. Виймає із печі ще теплого баняка, ще раз ллє у ночви воду. – Хай відкисне, – пояснює Миросі.

– Нехай-нехай! – Мирося тут при ділі, вона крутиться біля колиски. А сама боком-боком, та й підсувається до столу, туди Настя зараз ставитиме сніданок – пшоняну молочну кашу, що цілу ніч упрівала в печі.

Їдять…

– Як смачно! – облизує Мирося по всьому ложку.

– Може, хочеш ще?

– А є?

– Ще трохи є, на дні, – сміється Настя.

– То висипай! Або, ні… – Мирося підхоплюється на ноги, мерщій біжить до печі, засовує ложку у баняк і їсть. – Я вишкребу гарно, аби баняк був чистий?

– Шкреби-шкреби!

Як усі наїлися, Митро іде із хати – на роботу. Настя й собі збирається.

– Миросю, я піду полоскати шмаття аж до гребельки, до чистої води, буду нескоро, то ти ж гляди дитини, – наказує.

– Добре! – обіцяє їй Мирося і, сита та впокоєна, сідає колихати люльку.

Ганя спить, але недовго. Ще, мабуть, мати не відійшла далеко, а дитина вже й прокинулась і починає пхинькати.

– Спи, я тобі сказала! – погрожує кулачком Мирося, бо щойно сама так гарно примостилася у вишитих подушках на ліжку. – От-от була б заснула!

А перина у Насті така м’яка-м’яка, геть чисто вся із пуху, і це не те що у нас вдома було спати – на жорсткому сіні.

Але Ганя вже не спить, вона щосили пручається.

– Ну що тобі?! Може, заспівати?

І Мирося починає нагадувати колискових пісень, яких їй співала Ганя. Вже й нянька співає, аж захрипла, а дитина не спить – і все! Мирося то колисала люльку, а це уже так трясе, що дитина мало-мало із люльки не випаде, та все плаче.

Вже у Миросі від вереску починає боліти голова; дитина плаче, аж заходиться, захлинається і хрипить. Мирося озирається на двері: вона знає, що там через сіни сидить Ганина рідна баба, Олександра, вона, певно, добре чує плач своєї онуки?! Але баба не йде, геть і з хати не виходить!

Бо вони із невісткою у великій сварці. Молоді після весілля спочатку жили у Настиних батьків, а потім перейшли сюди – забрали собі аж половину хати! Чимось дуже не вгодила Олександрі найстарша невістка, не схотіла свекруха тепер бавити їй дитину: нехай онука кричить, нехай хоч репне, вона таки не прийде.

А Миросі вже терпіть не сила.

– То це так?! – кричить Мирося до колиски. А тоді зігнулася та й – ляп! ляп! – та й наплескала крикуху по малесенькому личку. Надавала ляпасів долоньками щосили, воно й затихло, тільки злякано сопе і крекче, і мружить очки. Миросі ж геть не страшно дитину бити: перше, вона тепер сама у хаті, за хазяйку, а по-друге – нехай би не кричала, нехай би слухала та Ганя, що просить її тітка!

У Гринюків на вікнах фіранки. Це Олександра потрудилась: біле полотно, а по ньому – вимережила сірим квіти, по листочках ще й довгі крапки розкидала, от як гарно!

У мене ж на те ніколи не було часу, та й для фіранок полотна за що було купити? Із грубого таке не вийшло б, а так хотілося, аби і в моїй хаті було гарно! Тому я, хоч і не вміла читати, але коли ходила на базар, дорогою назад завертала до пошти, та й купляла там газету. А вже вдома моя Маруся вирізала по газеті гарних візерунків – наріже ромбиків, зірочок, крапочок й кружечків – та й начепить на піввікна. А ще – поначіплює Маруся ту красу попід образами, і на поличках у посуднику намостить.

– Мамо, а купіть ще трохи стружки кольорової? – часом просить у мене. – Хочу наробити гарних квіток.

– Добре.

І я приношу їй із Ц. у торбинці білу, зелену, червону стружку, що аж очі вибирає. А тоді Маруся сяде біля вікна, у неділю, та й вигадує, мудрує над тим папером – щось ріже, в’яже, крутить… І такі у неї гарні ті букетики виходять! На Різдво як поначіплюю Марусиних квіток до образів; маю час, то сідаю напроти та й милуюсь.

– От уже в нас у хаті від кольорів як рясно! – каже Ганя. – До кого не зайдеш, то такого, як у нас, немає!

Бо ніхто таких букетів, як моя Маруся, в селі не вмів робити. Маруся зразу на роботу до колгоспу не ходила, сяке-таке допомагала мені у хаті. Бо на городі, на сонці їй довго не можна було бути: у Марусі хворі руки – шкіра на вітрі тріскала.

– Ще як батько ваш був живий, – сиджу, бувало, і розказую