Маринчина лялька - Зінаїда Валентинівна Луценко

своїм дітям, – то він був такий: оце коли прийшов додому – чи це день був, чи ніч, а йому й байдуже. Мені ж хоч розірвись – давай йому негайно їсти, та ще й виймай із печі, та добре тепле! І треба було, щоб усі із ним сідали, що будити малих дітей – йому не шкода. Я раз поночі насипала борщу, а він до того ще кипів, був гарячий, а Маруся була маленька, сиділа в мене на руках, та й вмочила спросоння аж дві руки у той окріп, та як наробить крику! Я тоді від переляку не знала, що робити, та й посипала ошпарені руки мукою. А воно взялося коржем, зробилося на шкірі тісто. Рана потім запалилась, руки загнились. Дуже довго гоїлися вавки, дуже шкода мені тебе, Марусю…

– Та нічого, мамо, – а руки перетяті шрамами аж до ліктів. – Усе вже давно й загоїлось! Мені вже не болить.

Це, може, й гріх був, та я часто думала, що воно трохи й як на добре вийшло, бо не зазнала Маруся, так як Ганя, від молодесеньких років своїх важкої праці, а зате ж навчилася гарно пекти й варити, шити й вишивати, та ще й дуже любила, аби у нас у хаті обов’язково був порядок.

Але де його вглядіти, коли у одній кімнаті увесь час товклася купа дітей, а на підлозі була голісінька земля, прикрита хіба прілим сіном.

– Ти, Марусю, не сварися так… – просила я дочку, коли та, аж розчервоніється, аж навісніє, так гонить менших дітей із хати.

– Я тільки-тільки все прибрала, вимела, провітрила, он як було чисто! А вони?! – аж сльози від досади виступають.

– Ти у нас якась як не тутешня, – оглядала прибрану, із чорною, аж до блиску вичесаною косою Марусю Ганя.

– Це у мене такий колись був брат, він давно вже виїхав, кудись аж до Америки, – кажу і зітхаю. – Теж культурний був. Але ти, Марусю, вже не виїдеш нікуди звідси, бо ти дівка, та й – час уже не той, тебе й не пустять.

І Маруся сидить-ріже свої квітки – найкращі у селі; вчиться вишивати; малює кольоровою глиною по печі узори, сама ті фарби й вигадує, щось в щербатому горщику колотить. А далі – вже й кроїть сорочки!

– От уже до всього здатна твоя Маруся! – каже мені якось Олександра. – Нехай-но і мені яких квіток змудрує? А я дам молока.

А це Марусі – в радість! Аби лиш воно було комусь потрібне. Зате ж їй геть байдуже до усіх дітей на світі.

– Марусю, ти приглянь до моєї Гані? – часом просить її Настя, як дуже треба кудись піти із дому чи щось зробити, а дитина не спить і заважає.

– Ні, – як відріже ножем Маруся. – Не хочу ніяких дітей! Я їх не люблю!

– Але ж у тебе колись будуть свої? Доведеться…

– Не буде!

– А це чому?

– Бо я ніколи не вийду заміж!

– От уже яка дуже затята ваша Маруся, – каже до мене Настя. – І в кого вона у вас така вдалася?

– Хіба не було в кого? О! Це ти ще діда її не знала!

– Якого?

– Та ж твоєї свекрухи батька! Там такий був уже запеклий, та такий затятий: не хотів іти в колгосп, то вбили!

– Та ну?…

– Хіба не чула? Але де? Ти ж молода, – кажу, – а тоді таке було: або іди в колгосп, або годна смерть. То дід вибрав краще вмерти! Давно нема…

І я нагадала своє дівування, як ми з Ільком собі любилися, як хотіли одружитись. А батько Ільків ні за що не хотів мене брати за невістку. І як мати моя підшукала для мене жениха – багатого, та дурного. І як ми з Ільком, нікого не послухавши, таки пішли і розписалися. І що з того всього вийшло…

– Ох-хо-хо, таке було у мене щастя, Насте… – розказую вкотре. – Коли б я, Насте, знала, коли б я думала була…

– То що?

– Було б, мабуть, так само! – та й розсміюся. А моя Мирося хапає Настю за обидві руки:

– Можна, я дитинку побавлю? А ти йди, Насте, куди там тобі треба! Тільки… дозвольте я у вас цієї ночі буду спати?

– А то чому ж не дозволю? Де вже нам без такої няньки, спи!

У мене в хаті не було й ліжка: а куди його мала ставити? Отак і спали усі хто де. Я спала на полу, це була така коробка, збита із дерев’яних дощок, всередині напхана сухою соломою. Матраца ще не мали, то вже пізніше придумали, щоб пошити з рядюжок мішка, набивали його татарським зіллям, зашивали. А тоді… Кинув в’язку соломи, зверху накрив рядном – і спи. Діти мої то й так – покотом лягали по підлозі, під сподом була гола земля і сіно, накрите рядном чи й ні. Усі вкривались свитами, під головою кулак. Бо подушки